PolskiЩе одна порожня хата
16Жовтень 13, 2015 від Галина Пагутяк
Сільські жінки вмирають як квіти.Без метушні, без істерики, тихо і гідно. Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ні смутку, ні печалі, тільки життя вічне».Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки.Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, приходять щодня.У них є телефон дітей, про все домовлено.Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди хтось коло неї, якщо діти далеко і не встигають, або не вірять, що матері дуже погано. Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують в чергах. Рідко яку з них побачиш у сільській лікарні. Вони знають, що час йти і хочуть самі, щоб життя скінчилось. Жартують з такими самими старими: «Коли йдем на черешні, Ганно?» Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота чи пса домовляються, хто з сусідів забере до себе.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловити всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не буде битися за їхній скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вчинять справедливо і мудро.
На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла.Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліває.Люди стали байдужіші, серце у них б’ється вже невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила усе. Хоча для хати ліпше було б, аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Йдеш по селі і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто ніколи не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хто не дивився на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаних в учнівському зошиті.Хто хотів, аби українського села ніколи не було, бо то шароварщина і хуторянство.Але без села не було б давно уже України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простесенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою. Я збирала золото осені – горіхи – під дощем і снігом коло нашої, теж порожньої хати. Давно вже порожньої. А та вистигла лише вчора.
Kategoria Блог | Теги:
Сергей Каленюк перепостил Ваш рассказ с фотографией. Так впечатляет ещё сильнее. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1111312985617461&set=a.176852319063537.44743.100002163101062&type=3&theater
На Черкащині села вимирають. По 5-10 пустих хатів підряд,хати валяться, їх грабують, пусті городи заростають бур’янами. Зате ставки в орендах, і коли дитину зловлять з вудкою, то можуть побити.
Дякую Вам. Добре знати, що хтось бачить і відчуває так само.
Все правда – і про дим з комина, і сніг відметений зі стежки, і кота.
Такий світлий сум.
Slava Isysy Xrusty!Дуже дякую Вам за ці роздуми. Насправді, як не впізнаєш отого зовсім іншого життя (на селі) то ніколи не зрозумієш. Будучи молодою і народившись у Львові завжди мріяла бодай на старості жити десь у селі, або хоч у маленькому містечку, навіть насправді не усвідомлюючи чому. Та Боже Провидіння часто змінює наші “плани” і опинилася у ще більшому місті Торонто (2 600 000 населення), отож думала що так і закінчу свою подорож у цьому гаморі і постійному поспіху.. та знову несподіваний поворот долі і , з ласки Божої (не інакше), мій син купує хату у селищі і я переїжджаю туди .. одне слово: БЛАГОДАТЬ! І люди тут не байдужі (як у місті) , і усіх знаєш, і безпечно, і спокійно, і навіть не потрібно машини (бодай мені), і спішити нікуди: рано Служба в церкві, тоді город, а якщо крамниця, то є одна харчова, та й усе. Але зате багато тиші і спокою! Воно напевно і на Україні настане час, що люди оцінять переваги села – так напевно буде і тоді буде більше щасливих людей, бо й життя на селі значно дешевше! З Богом і ще раз дякую за Ваші лагідні роздуми та бажаю більше оптимізму, Бог добрий!
Велике вам спасибі за такі проникливі слова. Читаю і уявляю рідну вулицю і цих самих жінок, яких залишилось три, одна з них – моя мати. Всі відчуття ви передали точно, все так і є. Життя несправедливе до них, образила їх доля. Село помирає разом з ними. Ми нехтуємо своїм багатством – землею і природою, женемся за зручностями, цивілізацією. Все це можна створити і в селі, якби влада не плюнула на село. І тоді б не страждали наші матері.
Так сумно і незворотньо.
Знайоме до болю. Зачепило за душу. Дякую.
Сподіваюся для когось цей пост буде не просто будити болючі спогади про свою історію, а відкриє серце для душевного тепла і милосердя. Дякую за надзвичайно світле, як непевне сонечко після зливи, зітхання, за сльози, за велику життєву мудрість і красу…
За душу бере. Добре написано. Всі мають такі хати, або будуть мати, берегти біля серця.
Дякую! Розчулили до слiз… Отак моя бабця вiдправила маму з хати.
добре написано, душевно і цілком справедливо, так і є… у цьому полягає сила жіночого буття, досконалість світовідчуття.
Дякую Вам за цей пост…
Отак помирають сільські жінки і на сході нашої країни. Так померла моя мамася у минулому році. Так померла моя свекруха. надзвичайно добра душа. До останнього подиху , вони трималися своєї домівки і пішли у вічність. Дякую за спогади!
Дуже світла історія, дякую!
Спасибі. Просто спасибі…
Ваша розповідь нагадала мені смерть самотньої сусідки, яка щонеділі ходила до церкви, яка жила тим, що в суботу приїдуть дві її дорослі доньки зі Львова і вона неодмінно наліпить пирогів, а потім зготує їм торби зі смаколиками. Яка ніколи не хворіла, бо не мала часу, яка могла купити печива і пригощати сусідських дітей та внуків і отримувати від того задоволення..
Але одного ранку сусідка помітила, що пані Рузя не вийшла на подвіря – вдарила на сполох. Стареньку доставили у лікарню… Прийшов її провідати, бо не пасувало не прийти. Йой, каже, нігде не хоріла, а тут якась біда ся вчепила… Мене нич не болить, а лікар каже, щоб навіть голови з подушки не піднімала, бо серце хоре. Та, відповідаю, ще такого не було, аби хтось помер і не дав медикам заробити…
За кілька днів, коли біля пані Рузі в лікарні сиділа її донька, старенька упросила Любу піти додому і трохи відпочити. Та спочатку віднікувалася, але потім погодилася. Повернулася за дві години, а мама у ліжку накрита простирадлом. Постояльці в палаті доньці розповіли: як тільки за нею двері зачинилися, баба Рузя повідомила печальну новину: зараз буду помирати, нащо моя Любця мою смерть має бачити…
Історія – сумна і правдива. Дуже болюча і дуже близька мені. Напевно, як і для більшості уже дорослих дітей, які мають самі дорослих дітей та й уже і онуків. Боляче і сумно. І порожня рідна хата…Бо як казав один мій знайомий :”- додому не треба їздити в гості, вдома треба жити”. Та якби так могло бути, то було б добре. А так,через життєву суєту, живемо далеко від своїх найрідніших і найдорожчих, які ніколи не зрадили і не розлюбили. Які довіряли нам, вірили, надіялися і тішилисяся нами. А зараз їх немає…Залишилася тільки світла пам’ять, тепла згадка…І смуток. Не залишайте рідних. По можливості живіть і проводьте їхнє стареньке життя біля них. Розмовляйте з ними і обнімайте їх. І ви побачите з якою радістю вони ловлять кожне ваше слово, кожен ваш погляд. Вони беззахистні і щирі, як діти…Не залишайте рідних на один ці з самотністю…