6. Писар Східних Воріт Притулку. Роман. – Львів:ЛА «Піраміда», 2003. – 176 с.

Першій книжці у Львові я завдячую Юркові Винничуку, який надумав видавати серію «FEST ПРОЗА». Там вийшло всього кілька книжок.Оформляв серію Юрко Кох і вона виглядає дуже приємно. Перед тим роман публікувався у «Сучасності».

Я часто розповідаю, як одного разу мала напівсонне видіння.Я йшла пустелею по білому піску і раптом почула голос: ПИСАР СХІДНИХ ВОРІТ ПРИТУЛКУ. Відразу переді мною виник невисокий мур з побіленої цегли і золоті двері.Спершу вони були гладенькі, але потім я створила клямку. Відчинила двері й побачила нічний сад, в глибині якого стояли будинки і в них світилось. Я подумала: прийду туди завтра вранці, й зачинила двері.
Я хотіла, щоб існувало абсолютно безпечне місце, де могли б сховатись і жити гідно люди, яким справді нікуди подітись.Діти, вбивці, каліки, сироти, неприкаяні – усі, з ким доля обійшлася дуже жорстоко. Я створила це місце, написавши не просто книгу, а магічну книгу. На жаль, того ніхто не зрозумів, а ті, для кого я написала книгу, її просто не прочитають.Можливо, я помиляюсь, і якимось чином звістка про Притулок уже поширилась, і вони туди потрапили. Я б не сказала, що Притулок – це Бог.Для Бога всі рівні і всіх він любить однаково. Дехто покидає Притулок, наповнившись по вінця бажанням врешті померти чи зробити щось для того світу.Але це вже було потім, у книзі «Писар Західних Воріт Притулку».Можливо, я з’явилась на світ для того, щоб написати ці дві, ні одну книгу.

Фрагмент

Антон, писар Східних Воріт Притулку, косив траву в садку, коли дзвоник сповістив про нового прибульця.Він саме думав про те, що ось зараз задзвонять у Ворота, і йому доведеться покинути косу, почепити її на гілці найближчої яблуні й вийти з тіні на пекуче осоння.Сонце викличе біль у очах, і він знову боятиметься зустрічі з прибульцем із іншого світу.Думка про дзвоник була несподіваною й прикрою; він ще гадав, ніби навмисне, аби затьмарити красу погожого літнього полудня.Бо вже давно ніхто не приходив до Притулку.Не тому, що поменшало зла в тому світі; зла ніколи не буває ні замало, ні забагато.Просто часом занепадає віра, і тоді важко відшукати Притулок.Шалька терезів мусить гойднутися, мусить повіяти вітер, що пахне спокоєм, травою, молоком…
Перед тим Писар думав, що Лі, напевно, бачить його з вікна Бібліотеки, й потім покличе випити жазминового чаю.Вони сидітимуть навпроти, Писай та Бібліотекар, втілення рівноваги й утоми, тільки б дзвоник не озвався знову, бо вони почують його і весь Притулок сколихнеться, замре у чеканні, від Східних до Західних Воріт, тих, через які повертаються у світ, що завдає болючих ран тілу й душі. Повертаються ті, у кого рани зарубцювались. «

«Протяг між Східними й Західними Воротами – свіжий вітер, який змушує співати кожний камінчик, тремтіти кожну стеблинку.Можливо, ще він відносить паперових драконів Лі й підіймає їх до зірок, звідки їм уже не хочеться падати.Дракони Лі нагадують людй, які ніколи не повертаються до Притулку, бо колись він їх обрав, а нині вони можуть його не обирати.Ті, хто довше живуть у Притулку, відчувають на собі цей вітер, коли перед прибульцем відчиняются Східні Ворота.Прибулець думає: чи не привело їх сюди те, що й мене? Або: хто показав їм шлях? Коли прибулець проходить повз них, вони відчувають кожну піщинку на його одежі, дотикаються до нього серцем.Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати.