Колись у мене була вчителька української мови. Дуже грізна. Вона вибухала люттю, як тільки хтось робив грубу помилку, наші щоденники рясніли двійками, нас залишали цілим класом після уроків вчити правило, але ніхто попри мовний терор не почав заїкатися, бо фактично цілий клас володів мовою не гірше ніж теперішні третьокурсники-філологи.І літературу я не розлюбила, навпаки, потім перечитала все, що ми вчили скорочено, повністю. Успіх цієї вчительки полягав у тому, що вона була справедливою щодо всіх.І не відзначалась поблажливістю ні щодо учнів, ні щодо власних дітей, яким ми навіть співчували.
Є речі принципові, які не обговорюються, бо принципи вистраждані і їхній перегляд може початися тільки тоді, щойно закінчиться людство як спільнота окремих мислячих особистостей.Їх не можна політизувати, висміювати, відкладати на потім.Коли вони стають твоїми особистими принципами, ти це знаєш. Коли ти готовий обміняти їх на якісь привілегії, ти не засвоїв урок і будеш поблажливий до двійочників.
Поблажливість українців, як західних, так і східних, до мови окупанта не має нічого спільного з толерантністю.Особливо під час війни.Ті російськомовні захисники, які проливають кров за Україну, чітко знають, де починається сепаратизм.Переводити стрілки на них аморально тим, хто сидить в тилу і боїться наче вогню мобілізації.Наші захисники навіть не знають, що їх іменем користуються тилові сепаратисти, і що потужній виток русифікації відбувається під гаслом «Какая разница». Але її зустрічає тепер уже не менш потужний опір людей, які намагаються зупинити «Русский мир» і витурити його з України назавжди. Тому іноді здається, що все пропало.Але це загострення на стадії лікування мовної шизофренії. Мовознавцю Юрію Шевчуку добряче перепало за цей діагноз від поблажливих людей зі вченими ступенями, бо вони самі десятиліттями страждають від мовного розладу, спілкуючись на вулиці і вдома на общепонятном, щоб не виділятися з загальної маси споживачів неякісного телевізійного продукту і не постраждати, коли до влади прийде знову якийсь Янукович.
Мовна шизофренія – це не лише джерело теперішнього сепаратизму.Колись це – другий секретар райкому компартії, який наглядав за першим, добрим (тупуватим) хохлом. Це вчителька російської мови, краще одягнена, ерудована, що пройшла спеціальний вишкіл на російській філології, якій програє наївна і сентиментальна вчителька української, яка не проходила жодного ідеологічного вишколу. Це – постійне намагання потрапити до кремлівської метрополії, бо тільки там можна зробити кар’єру.І ностальгія за українським салом і піснями.
Тепер усе виглядає навіть гротескно. В серці Галичини – Львові чоловік тікає від мобілізації в Росію. Письменник, який досі вважає російську літературу великою, а українську провінційною, жаліється полякам, що не може прочитати новинок з Росії. У Москві виходить збірка оповідань українських письменників.Зараз! Коли війна.Перевірена російською скаженою цензурою. Звісно, легкий стьоб, лівизна і пригоди п’яних молодиків – найбезпечніша тема.Таку літературу можна пропхати і на європейський ринок. А ще краще і тут, і там. Совкове покоління конформістів змінює постсовкове. Когось уб’ють на війні, когось посадять за радикалізм, а когось лише висміють і назвуть вишиватою. А ці завжди будуть косити оком і туди, і сюди, і їх підтримуватимуть ЗМІ, що належать олігархам, чиї руки по лікоть в крові. Бо гроші не пахнуть. А відтак шизофренія перестає вважатися хворобою, а нормою.
Їздити на гастролі до Росії і заробляти на АТО – це теж шизофренія. Вже не мовна, а політична. Тому нічого дивного, що студенти так охоче продають свої голоси на виборах, а вчителі терплять директорів шкіл, які возили їх на антимайдан.
Нема нічого гіршого, як людина без принципів. Це означає, що зло не буде покаране, закони будуть порушувати, і справедливість не святкуватиме перемогу.