Письменники, які народились і виросли в селі, як правило, добре відчувають мову, і перехід до літературної дається їм легко, майже непомітно. Кожній дитині потрібне якісне і природне мовне середовише.Письменник, який в побуті спілкується російською, а пише українською, дуже багато втрачає. Не завжди він у тому винен – йому не пощастило пройти материнської мовної школи.( Я знаю, що ви мені скажете, які наведете аргументи, діти, що провели дитинство перед телевізором, і діти, які у візочку чують, як мама годинами теревенить по мобілці з подругами. Я не про винятки, а про тенденції.)

Наші бабусі, старші сусіди, які приходили посидіти у свято чи після денної праці,то теж мовна школа, яка завдавала ритму мовленню на майбутнє. І не треба було тягти дитину на карате чи на скрипку, чи на англійську. Мова, вирощена в горщику для квітів, не проросте на піску чи на камені, а піску, каміння і звалищ в Україні дуже багато.Дитина до трьох років, а часом і до шести, має змогу пройти материнську мовну школу, якщо мати це усвідомлює.Не так давно моя колишня учениця, яка віддала дитину в садок, була шокована «штанішкамі»,»попамі»,»стіралкамі», «бутилкамі» та всяким іншим мовним сміттям,що плинуло з уст «мамочок» та виховательок, і розвісила по садочках таблички з найбільш характерними помилками, звісно, подолавши неабиякий опір. Це у Львові.Я пишаюся Ганнусею і знаю, що багато чим вона завдячує своїй бабусі- увагою до того, як ти розмовляєш.Це не якісь там грамарнаці, це неприйняття  як штучності, так  і спотворення у мові. Колись я поверталась із Харкова з чоловіком, який розмовляв дуже правильною літературною мовою.Він послухав мене і зітхнув, і сказав, що моя мова природна і тому краща, я розмовляю без напруження, не підбираю слова.Я чула про письменника, який їздив по приміських автобусах і записував живу мову, щоб її не забути. Деякі  бойківські діалектні слова я знаходжу в словнику Онишкевича і  пригадую, де я їх чула і коли.Мою бабцю Настю зі Сторони, що за 15 км від Урожа я розуміла через слово, настільки неповторна була її інтонація.Вона не говорила, вона ніби співала.Слова можна вивчити, але інтонація, мелодика – все це від материнської школи. Повертаючись часом у рідне село люди все це відразу пригадують, воно у них в крові.Але їх діти та онуки вже  інші, вони не можуть протистояти мовній асиміляції.

У галицьких містах природне середовище для мови зберегли передміщани, для яких материнська мова була ще й мовою церкви.Саме ці люди пожертвували привілеями, щоб не втратити віру і мову, хоча спокус і тиску було дуже багато. Літературна мова виростає з діалектів шляхом тривалої селекції, тому теж є природною, таким собі світським храмом.Все те, про що я пишу, видасться цілком нормальним для англійця чи іспанця.У цих націй  інституція материнської школи стала підвалиною незалежної держави. У пострадянських республіках зараз  відбувається відновлення материнської школи.Ще років двадцять і вони скинуть з себе тягар мовного приниження.Але в Україні все невизначено й непевно.На дискредитацію мови і національної культури працюють легіони манкуртів і агентів ворожої держави, які мають вплив на молодь.Роблять усе, щоб стареньку матір прогнав багатий син, аби не світила латками перед гостями з Євросоюзу, і готова була повернутися в московське ярмо.

В Сігеті Мармароському ( Румунія), який тривалий час належав Угорщині, нема угорських шкіл, але є єдиний у країні український ліцей.На головній площі поруч з ліцеєм румунським. Я зустрілася з директором, паном Касіяном і почала розпитувати.Виявилося. що зараз там навчається 170 дітей з усієї Румунії.Вони вивчають літературну укранську мову, бо здебільшого володіють лише діалектом.Україна, на жаль, не дає їм змоги продовжити навчання на історичній батьківщині.Тобто немає жодних преференцій чи стипендій, а діти здебільшого з бідних сіл. Я спитала, куди ці діти йдуть після закінчення навчання.В румунські коледжі та університети, відповів директор. А який тоді сенс для них вивчати українську мову?  На моє прагматичне питання, бо сучасна молодь є прагматичною, пан Касіян відповів не вагаючись: «Бо вони хочуть знати мову свого народу!» З огляду на те, що директор щойно повернувся з Києва, я зрозуміла, наскільки йому болить ставлення зрусифікованого населення  до української мови, яка не стала для нього рідною, бо ніколи не була материнською.