Коли жінка кидає родину і світ задля віри та істини. значить. то не була її справжня родина і світ. її гідний.Голос сумління раптом виривається з -під попелу домашнього вогнища і перетворюється на вогонь одержимості. Він спалює дім. все начиння. але замість того. щоб наче біблійний Йов плакати на попелищі. ця жінка обтинає нитки. за які її смикали батьки. чоловік. діти. священик. суспільство і йде вслід за голосом. доки не злиється з ним воєдино. як зливаються з коханим.Бо досі вона не знала Любові. не знала. що це найвартісніша річ у Всесвіті. й слова. що чула у церкві про сильну як смерть любов. не сприймала.Лоно її душі було сухе й безплідне.Ви ж розумієте. потрібно було щось таке. що вона прокинулась й зробила те. що мала зробити…Концентрація розпачу. безвиході. непогамованих бажань – це лише привід.Насправді така жінка виконувала власне Призначення і. виконавши його. або вмирала. або поверталась до звичайного буденного життя.Виконувала тоді. коли мала виконати. принісши перед тим у цей світ плоди свого лона і своєї важкої жіночої праці.Такій жінці є що втрачати і офіру її не порівняти з дівочою самопожертвою молодесенької Жанни д’Арк.Як у галицькій пісні «Червона ружа трояка». де жінка каже чоловіку-п’яниці:

Лишу ти діти. діти ти лишу
А сама піду за Дунай.

Зверніть увагу. що вираз «піти за Дунай». «перепливти Дунай» означає цілковите й безповоротне зречення колишнього життя. суспільну смерть.А також зверніть увагу. що ці жінки живуть у царстві чоловіків. і без батька. мужа чи брата стають абсолютно беззахисні.Стан одержимості. що нагадує духовну гарячку. дозволяє їм не помічати тиск. навіть загрози з боку оточення.Їх звільнив Бог – вони божевільні.Голос чи видіння. які ніхто крім них не бачить і не чує. – відтепер єдина опора в їхньому житті й вони припадають до цього вкритого колючками стовбура. туляться. обіймають…

Вони були в усі часи. гірші й найгірші. залишили тривкий слід. або не залишили його зовсім.
Поети не оспівують цих зрілих. виснажених часто багатьма пологами тіл. письменники не пишуть про них романів. бо пошуки істини завжди цікавили лише невелике коло людей.Так звана «жіноча проза» обмежується лише пошуками «справжнього чоловіка». подаючи на гламурній порцеляновій тарілочці рецепт. на який не видасть ліки жодна аптека.Єдиним джерелом інформації про таких особливих жінок є агіографічні та історичні джерела.На них і побудована моя розповідь про трьох жінок. що жили в різні часи і в різних країнах. жінок. які покинули ідолів задля духу.

Непокірна цариця Шушанік.Грузія. 5 ст.від Р.Х.

Історію про святу і блаженну Шушанік оповів Яків Цуртавелі. духовний наставник і щирий приятель.Це перший писемний твір грузинської літератури.Не літопис. де відображені діяння в основному чоловіків. а житіє першої грузинської святої. написане дуже емоційно й динамічно. справжній шедевр.Однак саме життя картлійської лілії ( в перекладі з сірійської її ім’я означає «лілея») сповнене шокуючих фізичних страждань. які Яків Цуртавелі описує дуже натуралістично. щоб показати мужність цієї тендітної жінки.Наразі це єдине джерело відомостей про святу Шушанік. інших просто не існує.Милосердна до чужих і надзвичайно вимоглива до близьких. ця жінка не змогла б вистояти без підтримки чоловіків-священників. на чому особливо наголошує автор Житія.Хто б сумнівався…
Шушанік. дружина картлійського царя Варскена. народила йому трьох синів і дочку.І була певна. що чоловік її такий самий як і вона побожний християнин.Однак побувавши при дворі перського володаря Пероза. картлійський володар був завербований ним. та . очевидно. поласившись на політичні дивіденди. прийняв зороастризм і навіть забажав взяти ще собі одну дружину.Він вихвалявся. що за його прикладом дружина й діти зречуться християнства.Ну. звісно. куди голова. туди й тіло.Першим із Персії прибув посланець. який повідомив цю вражаючу новину. в тому числі й про намір взяти ще одну дружину.Шушанік. либонь добре знала свого чоловіка. тому повірила відразу в те. що він дійсно це вчинив. і сказала. що нізащо не зречеться своєї віри.Її попередили. що чоловік може вдатися до фізичної розправи.Цариця нічого на це не сказала. взяла дітей і пішла з ними до церкви молитись за навернення грішного Варскена.Їй було страшно.«Після того. як відслужили вечірню. Шушанік знайшла маленький будиночок біля церкви й увійшла туди. переповнена смутком.Вона прихилилась в кутку до стіни й заплакала гіркими сльозами». Жодних видінь. жодних віщих снів – усю силу ця жінка черпала у своїй вірі.Не чекаючи повернення чоловіка. вона оселилась неподалік від палацу й проводила дні в молитвах та читанні Святого письма.
Врещті цар повернувся і почалась запекла боротьба між чоловіком і дружиною.В основі конфлікту лежала особиста образа жінки. якій знайшли заміну. і те. що зрадивши віру. цар вчинив дуже політично хибний крок. адже не може правити цар-язичник християнським народом.Засліплений пишнотою перського двору Варскен не думав про наслідки.Його обурило. що дружина покинула палац без попередження і самовільно.Якби він сам вигнав її. це було б по-чоловічому.» Тоді він став говорити: « Як наважилась моя дружина таке вчинити зі мною? Йдіть до неї й скажіть ( від мого імені): Ти скинула моє божество й посипала попелом моє ложе. ти залишила своє місце й знайшла собі інше.» Врешті він йде сам до неї і калічить у гніві: вибиває зуби. ламає щелепу. так що жінка скоріше мертва. ніж жива.Але вона відчуває до нього лише огиду. сильніщу за страх.У її полеміці з чоловіком і родичами повно цитат зі Святого письма.Періодично катування продовжуються й після того. як вона одужує:»Їй було завдано триста ударів палицею. але в неї не вирвалось жодного зітхання. стогону.Вона лише сказала безбожному Варскену: «Нещасний. ти сам себе не пожалів і відступився від бога. як же ти пожалієш мене?»
Не зламавши дружину ні катуванням. ні голодом. ні ізоляцією. цар відбирає в неї прикраси. які вона віддає з великою радістю. і залишає її в спокої.Тим більше. що діти приймають також зороастризм.Це справді той випадок. коли родина заслуговує на те. щоб про неї забути.Останні 6 років свого життя Шушанік проводить в постах. поступово знищуючи ними своє тіло.Її одержимість не вгасає. а сама вона зцілює молитвами людей.Та само не може вона й пробачити чоловікові: «І хай воздасть йому Бог. за те. що так передчасно зірвав мої плоди. погасив мій світильник і погубив мій цвіт. затьмарив красу моєї цноти й принизив мою гідність.Нехай Бог розсудить мене і його».
У читача. що не читав Житія Шушанік. може виникнути думка. що ця жінка випереджала свій час.Навпаки. вона захищала традицію.Коли цар змушує прийти її на вечерю і садовить за стіл. вона питає: «Відколи це жінка отримала право сидіти за столом?» Я була в Грузії й спостерігала. як під час родинних бенкетів господиня не сидить за столом. а прислуговує гостям. подаючи й розносячи страви.Це вияв пошани до гостей.Так само господар частує гостей вином. майже не сідаючи.Очевидно. Шушанік образило те. що до неї не поставились як до господині дому.І непокірна цариця стала жіночим символом свого народу. який не забув її. молиться до неї і вклякає перед її гробівцем. що знаходиться зараз у церкві на кручі в центрі старого Тбілісі.

«Добра жінка» Жаметта. Окситанія. 14 ст.

Якщо цариця Шушанік своїми стражданнями й непоступливістю відносно традицій і віри заслужила всенародну пошану грузинів. то «добра жінка» Жаметта була недооцінена і навіть після смерті зазнала ганьби.Її ім’я в миру було Ода Буррель. родом з Ліму.Вже два століття римська церква боролася з катарами. що самі себе називали добрими християнами.Боролась жорстоко. полюючи на людей. які хотіли жити згідно вчення Христа. прагнучи Добра.Вони виступали проти ідолопоклонства. руйнуючи саму основу ортодоксального католицизму.Хоча. як і церква. поділялись на клір і мирян.Жінки у катарів вважались рівною чоловікам і в чернецтві їх називали «добрими жінками».Вони здійснювали ті самі таїнства накладання рук. освячення хліба й утішання. дотримуючись вегетаріанства і цнотливості.А також проповідували.Особливістю «добрих» жінок було те. що ними ставали зрілі жінки. вдови й матері. які виростивши дітей. ставали на службу Церкві.Спершу «добрими жінками» ставали жінки з заможних шляхетних родин. але в 13 ст.жіночі релігійні доми були вже відкриті для жінок з ремісничого та селянського середовища.Підпільна церква катарів мусила вдаватись до конспірації.Іноді «добрі жінки» мешкали в домі зі своїми чоловіками. відмовившись від подружнього життя за обопільною згодою. але змушені були вдавати з себе щирих католиків: ходили до костелу. купували м’ясо.Вони викликали ненависть у оточуючих. які боялись єретиків. доносили на них. допомагали Інквізиції в полюванні.Між добрими людьми й родиною теж пролягала межа.Іноді жінки розлучались зі своїми чоловіками. які не приймали їхньої віри. але загалом родини знали. на що вони йдуть. маючи своїми членами добрих людей.Знали. що їхнє майно можуть конфіскувати. а самих посадити на довічне ув’язнення чи навіть спалити.« і скільки прекрасних єретичок було кинуто у вогонь. бо вони не хотіли навернутися» ( «Пісня про альбігойський хрестовий похід» Гійома Тудельського).Але було й відчуття духовної чистоти. знання того. що «цей світ не для нас і ми не для нього». віра в безмежну доброту Бога. почуття гідності.Вони були християнськими мучениками. але не тими. чиї мощі спочивали в срібних раках і кому споруджували храми.Якщо й імена їхні збереглися. то лише завдяки протоколам Інквізиції. які зараз можна вважати абсолютно достовірним джерелом. бо кожне слово на допитах ретельно записувалося.«Ти. Пейре Берньє із Верден….. ти привів до Тулузи єретиків Феліпа і Жаметту. прибулих із Сицилії. ти ними опікувався. супроводжував. їв з ними разом у домі. що вони винаймали. і ти погодився стати післанцем єретика Феліпа й піти в Сабартес на пошуки Пейре Отьє. щоб повідомити про їхнє прибуття. і щоб він з ними зустрівся…» – слова з промови. проголошення вироку Бернардом Гі в травні 1309 року.

Добра жінка Жаметта проповідувала в Тулузі з 1302 по 1305 роки ( рік її смерті). мешкала там на вулиці Етуаль в будинку. що зберігся досі.Вулиця була за міською брамою. звідки легше втекти.Добрі жінки. щоб не порушити чернечі обіти. мешкали поза родиною.Про родину Оди Буррель нічого не відомо.Цілком можливо. що її на той час вже не було у світі живих. або родина її зреклася.Іронія долі: якби Жаметта потрапила живою до рук Інквізиції. ми б знали про неї незмірно більше.З протоколів допитів добрі християни постають перед нами повнокровними особистостям и з усіма деталями біографії.Сучасна французька письменниця. історик за фахом Анн Бренон написала цикл романів про катарську реконкісту початку 14 ст.Перший роман «Нерозкаяна» про селянку Гільєльму Маурі із Монтаю. яка загинула нерозкаяною в Мурах інквізиції. є одночасно художнім твором і вторинним джерелом історії. бо побудований виключно на документальних фактах.(Український читач мав змогу познайомитися з перекладом фрагментів роману в «Кур»єрі Кривбасу» і очікується вихід книги у видавництві «Ярославів вал»).
Ось як це подано в романі:

…І відважний провідник почав оповідати. як він поселив нових добрих християн. Феліпа де Кустауссу й Жаметту в домі. який винайняла Церква в самій Тулузі. одразу ж за старими валами. у новому кварталі за передмістям Сент-Етьєн по вулиці Етуаль.Він – їхній безпосередній післанець! Це вони попросили його йти до Сабартес шукати Старшого. Пейре із Акса.Адже в місті неухильно множаться й оновлюються зв’язки з віруючими.Феліп почав проповідувати й уділяти втішання у передмістях. а віруючі жінки збираються довкола Жаметти.Його ж. Пейре Берньє. власна жона Сердана присвятила себе постійній присутності біля Жаметти. допомагаючи тїй уникати близьких контактів з чоловіками. а також. щоб складати їй товариство. коли та молиться або їсть.Мессер Бернат Одуе. диякон. регулярно відвідує цей дім і провадить apparelhament. сповідь.Тепер Мессер Пейре Отьє і його син Жаум нарешті матимуть там. на вулиці Етуаль. ще кращу можливість влаштовувати підпільні проповіді в цьому великому місті.

(переклад Наталі Дульнєвої)

Жаметта була вже немолодою жінкою. коли проходила школу послушництва на Сицілії й була охрещена разом із земляком Феліпом де Кустауссою. Всі люди. чиї імена згадуються в тексті. стали жертвами терору Інквізиції.Під прикриттям ночі Жаметта приходила вділяти сonsolament тяжко хворим і вмираючим. однак добрих жінок рідко піддавали ризику їхні колеги чоловіки й не дозволяли вирушати в довгі мандрівки.Але ніхто не міг захистити їх від зради.Два перші десятиліття 14 ст були останнім сплеском катаризму. а Жаметта – останньою відомою окситанською проповідницею.Репресії не забарились.Добрі чоловіки та жінки змушені були переходити з місця на місце. рятуючись від облав.За їхніми арештами тягнувся довгий шлейф арештів усіх тих. хто допомагав їм та підтримував. що супроводжувався каяттям. виказом або відмовою співпрацювати.Терор що в 14 сто літті. що в 20-му завжди однаковий: гинуть найкращі й найсильніші.Жаметта померла у себе вдома на вулиці Етуаль в Тулузі після тривалої хвороби й була похована в садку.Існує ймовірність. що добра жінка прискорила власну смерть. щоб не бути арештованою й не піддатись тілесній слабкості під час допитів.Її компаньйонка Сердана Форе не сказала правди на допитах й померла у в’язниці.Друг добрих людей. її чоловік Пейре Берньє був спалений на кострищі 25 травня 1309 року.Того ж дня інквізитор Бернард Гі виніс вирок і останкам Жаметти. що померла єретичкою разом з останками трьох інших жінок. що отримали на ложі смерті втішання: «Нашим теперішнім вироком ми засуджуємо їх як єретиків і наказуємо на знак їхньої погибелі. щоби їхні кості. якщо вдасться відділити їх від кісток добрих католиків. були вилучені з освяченої землі цвинтарів і спалені задля відрази до такого огидного злочину.» Що було й зроблено.

Римська церква вважала тоді. що спалення тіл не дає можливості єретику воскреснути й постати перед Страшним Судом.Присуд Інквізиції на землі був рівнозначний присуду на небі.Абсурдно. але це факт. коли людина бере на себе функцію Бога.Але думка про те. що можна вмерти за Істину. тепер не видається мені абсурдною.Ніхто не може спасти нашу душу окрім нас самих.Ми навіть не уявляємо. наскільки потужним може бути сумління.І як дорого обійдеться нам спасіння.

Урізька Касандра. 19 ст.

Усе. що збиралось роками. притлумлювалось. тихо тліло в підсвідомості. одного разу вибухне.Жінок виховують терплячими. несміливими – такими вони більше подобаються чоловікам.Вони можуть вдосталь наголоситись на похороні. чи виспіватись у пісні. вони можуть запрацюватись до смерті. нібито для блага родини. але чи не гасять вони часом нелюдською працею жар невдоволення і пекло розпачу? Жінки на селі швидко старіють і легко змирюються зі старістю. бо не треба народжувати. «скільки Бог дасть». не треба ховати дітей. по яких приходить Смерть. поки мати гне спину на полі. можна покомандувати невісткою. віддавши їй найбруднішу роботу і з сумною зловтіхою спостерігати. як та проходить той самий шлях.Озлоблені жінки не згорають в священному огні одержимості. брехливі й лукаві також. і ледачі. і ті. у яких від праці всохли серце і мозок.У нас в Урожі кажуть: « Болить серце? Якби-с не мала серця. то би не боліло!»
І коли раптом хтось. цим хтось завжди є жінка. порушує правило «хто терпен. той спасен». і починає бунтувати. то викликає лише осуд. а не співчуття.Я терплю. чому ж ти не можеш терпіти?
Іван Франко розповідає нам історію. взяту з реального життя. але коментує її значно ширше. ніж це могли зробити селяни.Він дивиться на випадок одержимості. що стався у сусідньому від Нагуєвич селі Урожі. наче з космосу. з містичного космосу душі.Не житіє. не стенограма допиту. а маленька поема з міцно зітканою документальною основою. яку можна наповнювати безкінечно візерунками думок і барвами образів. входить до циклу віршованих новел «По селах».
…У неділю після відправи війт. як це робилось уже нераз. оголосив про набір рекрутів до війська.Не дуже приємна річ. але це ще не війна. дякувати Богу.Але тут одна жінка. вдова. певно. найдобріша жінка на селі. раптом заголосила як на похороні.В її простій селянській мові підгірської бойкині не знайшлося слів. щоб передати те одкровення. що раптом відкрилось в її душі.

Голосить. що аж серце розриваєсь.[…]
Не чує. ані бачить. не говорить.
Не їсть. не п’є. ніщо не розуміє.

Здійснюючи якийсь лише відомий їй ритуал. жінка три рази обходить село. безперестанку голосячи.Вночі вона зникає з села. йде далі.Її бачать в різних місцях. але найчастіше в полі. де вона продовжує голосити без слів.
На цьому випадку одержимості. причинності. як сказав би Шевченко. нічні пастухи вибудовують гіпотези. погоджуючись на тому. що жінку обрав Бог. щоб вона провістила велике горе.Знаходяться і скептики. які сумніваються в тому. що Бог зробив жінку своїм оракулом. бо війна існувала від віку.Про це і в пісні є.

Нема добра та й не буде.
Була війна та ще й буде.
Брат на брата ворогує.
Сестра сестрі смерть готує.
Син на батька ніж підносить.
Донька мамі смерті просить.

Вселенське й безкрає зло. несправедливість і кривда – у цьому світі їх неможливо позбутись.Тільки викричати як птах.Пастухи чують у лісі зойк тієї жінки й ближче присуваються до вогню.Есхатологічний холод охоплює цих простих сільських конюхів. коли старший між ними каже:

Се та урізька жінка. що пішла
По божій волі.Бог їй так казав
Плачем і криком грішному народу
Оголосити близький суд страшний.

У важкі часи народ звинувачує не лише своїх кривдників. а й прагне до каяття.Це магічне перетворення просто правди в художню правду відбувається у нас на очах.Чи ми готові його сприйняти – це вже інше питання.
Цикл віршів «По селах» опублікований 1894 року. отже ця історія трапилась приблизно в той час.Моя бабця ще не народилась. мій дідо мав десь років сім.Як звали цю жінку. чим закінчились її віщунські мандри. вже ніхто не скаже.Але я певна. що це реальна історія жінки. яка не мала опори. як свята Шушанік чи добра жінка Жаметта. не залишила по собі слави. і якби не Франко. хто б за неї згадав.

…Вони відійшли. як квіти терну.Сьогодні ще є. а завтра вже обсипалися.Хто пригорне цю колючу тінь і наважиться скуштувати терпкої ягоди? І нарешті – чи є ще на світі такі жінки?