Скільки раніше ламалося списів довкола Коліївщини, і скільки ламається їх нині.Від заклику, що є нічим іншим, як відчаєм від безсилля, повстати проти існуючого стану речей – до безплідного націонал-патріотичного гламуру, від обережної правди до різкого осуду і навіть самоосуду. Тема, що й казати, актуальна, і загалом непогано досліджена істориками, серед яких, коли йдеться про історію України, важко знайти неупереджених і об’єктивних. Утім, така доля історії всіх колоній.Британці мають свої погляди щодо історії Ірландії, ірландці також свої.Певно, мають їх індуси, і монголи, і татари щодо історії своїх батьківщин, скільки б не минуло століть від тих чи інших подій, а вони продовжують жити в колективній свідомості.

Чорносотенці

Повстання, подібні до Коліївщини, ніби перекреслюють певні стереотипи, які існують у суспільстві.Наприклад, що матеріальний стимул важливіший ніж справедливість, з якої не отримаєш дивідендів, чи те, що сонна людська маса не здатна за одну мить перетворитись на організований чи спонтанний рух безжальних месників, яким анітрішки не шкода власного життя. І як би ми не намагались поринути в минуле, нам не уникнути проекцій на сьогодення і майбутнє.Римо-католики сприймають досі Коліївщину як зло, православні бачать у ній рух на захист віри, поляки і євреї ставляться однозначно негативно до цієї події.Однак це ще не означає, що сучасники повинні звинувачувати одне одного, а історики ступати на стежку війни і вести втомливі дискусії. Чи навпаки писати спільні підручники з історії.Навіть у повсякденному житті люди прагнуть мати окрему думку про якісь речі.

Якщо ми наберемо в пошуку слово «Коліївщина», то знайдемо свіжі пости блогерів, популярні історичні статті для газет, і відскановані праці істориків чи документи тієї доби.Блогери натякають, що ми неухильно наближаємось до Коліївщини і незабаром почнемо вбивати одне одного, ба, я навіть знайшла статтю Леся Танюка з похмуро-радісним віщуванням нової гайдамаччини, яка загалом обурила коментаторів. Взагалі, мені здається, накликати Коліївщину не зовсім коректно й гуманно. Бо Коліївщина – це не зовсім те, що ми думаємо. І статті з Вікіпедії замало, щоб її зрозуміти.
Радянські історики, зрештою, й сучасні також, акцентували увагу на тому, що Коліївщина – це повстання трудящих проти експлуататорів та гнобителів.Якби це було дійсно так, то чому не повстала Україна Лівобережна, де ситуація була не менш дошкульніша: козацька старшина самовільно захоплювала села й містечка, присвоюючи собі право розпоряджатись козаками як своїми підневільними? Безземельні козаки, обкладені надмірними податками, які не потрапляли до казни, а в кишені полковників, сотників та писарів.І не було на то ради: плекаючи мрії дорівнятись до російського дворянства новоспечені феодали завжди могли залагодити конфлікт, повізши щедрі дари імперським чиновникам. Зі 150 тисяч реєстрових козаків залишилось заледве 15 тисяч. Закріпачення реєстрових козаків відбувалось на очах останнього форпосту вольностей – Запорозької Січі.Але та доживала віку.Військо запорозьке було ще потрібне у російсько-турецькій війні, а там гетьман Петро Калнишевський помандрує у кайданах на Соловки, де у камері доживе аж до 112 років. Як не намагалася запорозька старшина бути тихше води нижче трави, не піддаватись на провокаціїї, після того як війську дозволили знову повернутись на острів Хортицю, проект ліквідації автономії Лівобережжя існував уже тоді. Лояльність запорозької старшини дійшла до того, що через два місяці після уманської різні на Запорожжі начебто нічого про неї не чули. Але попри те честь війська зберегли запорожці, яким не до вподоби був московський вишкіл, запроваджений Калнишевським.Вони стали ядром майбутнього повстання, формуючи гайдамацькі ватаги.Це не був стихійний бунт.У село чи містечко Правобережжя прибував загін, який проводив агітацію, допомагав захопити маєток чи замок, і відходив з тими, хто побажав також стати гайдамаками.Згодом це повториться на початку 20-х років ХХ століття в тому ж Холодному Яру, серці Коліївщини.
Після Руїни Правобережжя було заново колонізоване Річчю Посполитою, минуло небагато часу, ще не закінчились привілеї, і економічне становище селян та міщан було відносно стерпне. І можливо так тривало б ще довго, якби сама польська держава теж не доживала віку.В найгіршому сні не могло примаритись гордому шляхтичу , що Польща невдовзі буде розділена і колонізована двома імперіями: російською та австрійською. . Безперечно, такий проект існував уже в 60-і роки 18 ст., методично й неухильно реалізовуючись у міжнародній політиці.
Проросійські симпатії останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського викликали спротив у тієї частини шляхти, яка хотіла бачити Польщу унітарною католицькою державою і поставила собі за мету поробити всіх поляками й католиками, забуваючи, що національний і релігійний розбрат розколює суспільство і знищує саму державу. На початку 1768 року польський сейм не без намови царського уряду урівняв у правах з католиками протестантів та православних. Джина випустили з пляшки – і то найгіршого з джинів – релігійного.Барська конфедерація, що складалась з противників Понятовського, під гаслом захисту католиків почала активно переслідувати православних.Конфедерати були налаштовані настільки радикально, що вже й уніатську церкву розглядали як перехідний етап до повного окатоличення населення Речі Посполитої. То була остання крапля до чаші терпіння. Коли народу забороняють молитись і навчатись рідною мовою, а на Правобережжі не існувало інших шкіл, окрім польських, і українські діти могли навчитись грамоти лише у священників, якщо ті це пратикували, врешті вибухає найжорстокіший із бунтів.На Лівобережжі цього не було. Терпіти від своїх панів побори, злидні можна довго, безмежно довго.Можновладці завжди зуміють дохідливо пояснити, що їхня влада від Бога, якому моляться й бідні й багаті.А ще коли правда на боці багатого і московські полки здатні перетворити будь-яке бунтівне містечко на другий Батурин.
Спроби розглядати гайдамацьке повстання 1678 року як суто релігійний рух – ще одна версія істориків,зокрема російських. Усе, що завгодно, тільки не національно- визвольні змагання з метою здобути державність. Правда, сам Шевченко також порівнював Уманську різню з Варфоломіївською ніччю, але використовував як джерело народну пам’ять: пісні та перекази, тоді ще не записані й політично невідкоректовані. Втім, народ не надто розбирається в тонкощах релігійних обрядів і певною мірою залишається під впливом язичницького світогляду. Більшість із нас віддає перевагу тій церкві, до якої ходили наші діди й батьки.Утім, Шевченка не назвеш  апологетом православ’я.Укранцям байдуже, до якої церкви ходив великий національний поет.У часи більшовизму відверто глумилися над усіма християнськими святинями, але народ не повстав: ні український, ні російський.Люди вірили, що це право Бога – карати найбільш затятих безбожників і вандалів.
Збоку дійсно виглядає, що релігійний момент став детонатором повстання.Значною мірою цим завдячуємо поширеній думці, ніби ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко- Яворський, син лубенського сотника, був ідеологом Коліївщини і благословив Максима Залізняка боронити православ’я вогнем і мечем. Хоча насправді отець Мельхіседек навіть не був присутній при ритуалі освячення ножів у монастирі.Цей чоловік з чудовою освітою й знаннями мов використовував дипломатичні методи у боротьбі проти унії й католицизму.Він їздив до Петербурга, його приймала Катерина ІІ, була прихильною до нього, але звичайно не могла отак просто послати війська на Правобережжя втихомирити єзуїтів, які здійснювали тиск на православні церкви й монастирі.То була територія іншої держави.Мелхіседек їздив з дипломатичною місією і до Варшави, подавав скарги на утиски православних, і фактично був використаний політиками.Його можна зрозуміти: він шукав підтримки у світської влади, водночас привертаючи увагу суспільства до релігійного питання і у свій спосіб роз’ятрював давні рани.Але не був агентом Москви і не привозив Золотої грамоти від цариці, в якій вона закликала знищувати «ляхів і жидів». Це йому приписав поголос. Ким була створена ця фальшивка – ми не знаємо досі, але вирішальний вплив мали грамоти й універсали Максима Залізняка, які возили з собою ватажки повстанських загонів.Вони містили в собі те, що могло справді піднести занепалий дух народу: проект відновлення Гетьманщини і знищення станів н, тобто усі відтепер мали стати просто козаками.
Отже, це був державницький проект, що існував поряд з іншими проектами.Проект, який створив козацький син Максим Залізняк у віці 28 років, і якби він був здійснений, не сталося б того, що сталося.Особливістю таких повстань як Коліївщина, Жакерія чи селянські війни в Німеччині є те, що вони хоча й зазнають поразки, але рано чи пізно формують націю. Ось чому, коли применшують значення таких явищ, чи перекручують їх, треба завжди дивитись, кому це вигідно.

Для багатьох українців стане несподіванкою, що у російській чорносотенній літературі Максим Залізняк вважають одним із «хрестоносців російського православ’я» і навіть агентом Катерини ІІ.Тому й так звана Золота грамота згадується значно частіше ніж універсали Залізняка.За заслугу йому очевидно ставлять примусове охрещення римокатоликів та юдеїв під час походу на Умань та розправи над ними.Зі спогадів очевидців, які насправді або не були присутні на той час у місті ( Ліппоман), або були дітьми, врятованими Іваном Гонтою ( Вероніка Кребс, Павло Младанович), постає гіперболізована і тенденційна версія події, і як до історичного джерела до неї слід ставитись критично. Повстанці вбивали виключно поляків та євреїв, і не чіпали українців-уніатів.За весь час Коліївщини було вбито лише двоє уніатських священників, і то самими селянами, які мали на них зуб. Охрещення католиків та юдеїв було ніби перевіркою на лояльність, а не проявом фанатизму. То була війна, яку можна окреслити словами: око за око, зуб за зуб. Євреям не могли пробачити того, що вони служили знаряддям влади: яка примушувала їх збирати податки з церков, тримати корчми і служити орендарями.Примушувала, бо не дозволяла займатись іншими ремеслами, як було тоді всюди. І по всій Європі відбувались жорстокі єврейські погроми. Якщо чимало поляків і учнів уніатської школи змогло втекти з Умані, то євреям не було куди тікати взагалі, і розправа з ними, безперечно, на сумлінні повстанців.Вихідці з України досі моляться за душі невинно убієнних в Умані, так само як за душі загиблих під час Хмельниччини.

Шовіністи

У польській історіографії ХІХ століття Коліївщина розглядається як стихійне лихо і суцільний бандитизм, незважаючи на те, що Барська конфедерація була теж стихійним лихом і таким самим бандитизмом.Хоча те, що було до Коліївщини і те, що було після неї, можна назвати терором фактично безправного українського населення, і особливо тих, хто чинив опір полонізації. Гайдамаки на сторінках праць постають кровожерними монстрами і дикунами, а решта українців – невдячними варварами.Особливу увагу приділено Іванові Гонті, який нібито зрадив своїх покровителів.Наголошується на тому, що і Гонта, і Залізняк чинили підступно, коли захоплювали міста. Браму Умані відчинив їм губернатор Младанович, але місто було все одно розгромлене.При чому забувається, що шляхта і євреї всередині міста почали чинити збройний опір, і це значно збільшило число жертв.Польські історики закидають повстанцям убивство 400 учнів уніатської школи, тоді як у приміщенні школи залишилось лише сотня юнаків, які зустріли гайдамаків зі зброєю.Решта покинула місто перед приходом повстанців.

Щодо Гонти, то цей шанований навіть шляхтою чоловік був наближений до противника барських конфедератів Сілезія Потоцького і вже з тієї причини не є зрадником.Він міг навіть на перших порах діяти за його вказівкою, доки остаточно й безповоротно не став лідером національно-визвольних змагань.
Російські історики послуговувались працями польських і бачили в них те, що хотіли бачити.Зі свого боку їм слід було виправдати дії Москви, яка послала військо генерала Кречетникова на Правобережжя втихомирювати гайдамак.Внаслідок цієї операції на початку було схоплено Залізняка і Гонту. Не в чесному бою, а віроломно, коли гайдамаки спали вночі поруч з російськими вояками. Якщо говорити про довіру, то чом би було не повірити, адже виступати на боці православних логічніше, ніж на боці ворогів православ’я, та й виступ гайдамаків проти ворогів польського короля – конфедератів, теж мав би викликати у Станіслава Августа симпатію. Збереглась переписка графа Румянцева,з якої видно, що російську владу насамперед цікавила участь запорожців у повстанні, вкрай небажана, бо могла вплинути на тодішні стосунки з Польщею Росії й спровокувати міжнародний конфлікт.Тому ні релігійний, ні тим паче національний аспект не мав великого значення при прийнятті рішень двома державами. Повстання слід було зупинити, поки воно не перекинулось на всю територію Правобережної України. Власне, тому й російський історик С.М. Соловйов переконує в лояльності гайдамаків до Росії і навіть у тому, що вони прагнули до переходу Правобережної України під юрисдикцію Росії.Ні польські історики, ні російські не здатні були усвідомити, що задушений майже на самому початку спротив міг мати державницьку мету.Соловйов навіть розділяє повстанців на дві різні категорії: запорожців і бунтівних селян, яким важливо було просто поквитатись зі своїми гнобителями, й нічого більше.Презирливе ставлення до селян політичної еліти особливо характерне для тоталітарних суспільств, що невдовзі виявиться під час Французької революції, а згодом під час революції в Росії 1917 року, а далі досягне свого жахливого апофеозу в сталінському Голодоморі.

Історики в Україні

Українські історики минулого так само повторювали тези польських та російських колег, користуючись одними й тими самими джерелами.Мати інші погляди не дозволяла цензура.Так, Д. Бантиш-Каменський називав гайдамаків «розбишацькою зграєю, що складалася з запорожців та малоросіян».Такої ж думки був Пантелеймон Куліш.Праця Данила Мордовцева «Гайдамаччина» цікава тим, що автор пропонує заповнити існуючі прогалини новими версіями причини появи Коліївщини, висуває гіпотези, скеровуючи майбутніх істориків на пошуки істини. Це вже були 80-ті роки ХІХ століття. Певний прорив здійснив Яків Шульгін, який опублікував так звану «Коденську книгу» з матеріалами судових процесів над гайдамаками, залучивши невідоме іншим історикам джерело. Але найпершим істориком Коліївщини був Тарас Шевченко, який використав єдине доступне йому джерело: колективну пам’ять і сміливо висловив те, що не наважувалися висловити його сучасники.Я маю на увазі його поему «Гайдамаки» ( 1841).

Радянські історики.

Фактично не згадується винищення євреїв під час Хмельниччини і Коліївщини, наче не було самих євреїв. Ідеалізується боротьба експлуатованих проти пригноблювачів, уся історія Коліївщини лягає у прокрустове ложе марксистсько-ленінської ідеології.Але імперсько-шовіністичний погляд на те, що українці не можуть обійтися без протекції сусідніх держав, залишається. Чи дочекаємось ми справді наукового дослідження Коліївщини в теперішній Україні, покаже час. Мабуть, це станеться тоді, коли наші історики стануть послуговуватися більш новими інструментами і почнуть усе з нуля.Тобто з архівів, розкопок і аналізу статистичних даних.

Беззаконня і сваволя

Причина коліївського повстання лежить на поверхні – загусла атмосфера безправності у поєднанні з правовою немічністю. Водночас діють застарілі магдебурзьке право, саксонське право, Литовський статут, звичаєве право, королівські чи царські укази. Судді часто неписьменні, за них рішення пишуть писарі.У цьому правовому хаосі добре ловити рибку: виправдовувати винних і карати невинних. Від того, яким правом користується той чи інший суд, часто залежить життя людини.Згідно одного права людину треба скарати на горло, згідно іншого – покарання можна уникнути взагалі. Про якусь рівність перед законом не йдеться взагалі, адже поділ на стани унеможливлює однакову відповідальність за вбивство шляхтича і вбивство селянина чи ремісника. Усе це суперечить християнській моралі, але про неї згадують лише в церковних проповідях.Втім, свавілля властиве усім станам: кожен може напасти на сусіда, зайнятися розбоєм на дорогах, часом з бажання поживитись, часом з безвиході.Шансу піднятись на сходинку вище не існує, а бажаючих не бракує.По обидва береги Дніпра шастають озброєні ватаги, які зробили грабунок своїм ремеслом. Грабунок часто закінчується вбивством жертви. У 30-роки ватага характерника Мацапури відзначилась навіть канібалізмом.Це про нього пише Котляревський в «Енеїді», що його смажили в пеклі з обох боків.

Золота польська молодь, тобто «мажори» влаштовує полювання на людей і хизується цим. Ловлять запорожців, а потім катують їх до смерті. Просто для забави, бо не вважають козаків за людей. Річ Посполита у 18 столітті – держава, де не дотримуються законів, бо законів не існує, або вони не працюють для захисту людини.Чим нижче ти стоїш на суспільних щаблях, тим менше в тебе надії на справедливість. Та всьому існує межа. Однак, замість того, щоб зняти напругу в суспільстві, еліта лише збільшує тиск, рубаючи гілку, на якій сидить. Цей становий егоїзм мусив рано чи пізно зустрітись з альтернативною ініціативою решти суспільства.

… Від Коліївщини постраждав насамперед той клас, що нині ми називаємо середній, і зовсім не постраждали магнати, які мали власне військо, і влаштовували в ті лихі часи пишні забави. Наприклад, один шляхтич пожалівся, що не може полювати на зайців, бо у його володіннях їх немає.Приятелі за одну ніч висадили дерева і напустили в імпровізований ліс живих зайців: полюй собі, друже.

*   *   *

Чому все-таки з’явилась Коліїівщина? Як вона стала проектом відновлення української державності? Мабуть, це найважливіше питання, яке ми повинні вирішити, бо загроза втрати національної ідентичності стає дедалі реальнішою, хоча в зовсім іншому контексті.І звичайно почати говорити про гайдамаків не з провинно похиленою головою,не скоромовкою, не озираючись на старшого брата чи сусіда, бо ще трохи і знову архіви стануть недоступними, і після битви під Крутами й УПА, вирізаних зі шкільних підручників, настане черга Коліївщини.