1.

Відгриміло, відблискало, відстугоніло, а ще хвилину тому лише краєчок вибляклого неба захопило синьою тінню.Згасло світло – як шкода.Озвався давній страх, коли світла не бувало по два дні, й увечері немилосердно чаділа гасова лампа, наповнена соляркою, рядки в книжці розпливалися й доводилося йти спати. А перед тим виходила надвір у вогку неспокійну темряву й дивилася, чи в когось світиться. Якщо у всьому селі немає світла – ще була надія.Коли всюди темрява, можна спільними зусиллями її побороти, бо тоді всі збунтуються й почнуть діяти. Приїдуть електрики з суворими, погано поголеними обличчями і полагодять. Утім, я здогадувалася, що є місця, де світло не згасає навіть в найлютішу грозу, і де ніколи не з’являється Чоловік в чорному.Де так безпечно, що не думаєш, аби пригорнутися до когось, сховатися в комусь.
Минувся той час, коли ти бігла через поле і довкола тебе кресали блискавки, і ти знала, що одна з них може вдарити в тебе, і тоді ти помреш.Минувся той час, коли з малою дочкою ви стояли у лісі і довкола гриміло, і лив дощ, і ви не мали чим вкритися, де сховатися, і ти жартувала й розповідала про всі свої зустрічі з грозою, думаючи не про власну безвідповідальність, а про те, що ваша беззахисність, оголеність перед стихією – це наче ви віддали себе Богові в руки, і якщо Він не захистить вас, то значить ви більше не потрібні цьому світу.
А потім гроза минула й ми мокрі йшли густою сплутаною травою, срібною від роси, не шукаючи стежки, до села, і ліс темною стіною відгородив вас від страху, і тоді ми побачили орла, величезного гірського орла, який летів низько, намагаючись наздогнати зайця.І ми почали кричати й збентежили мисливця, а заєць, зблискуючи хвостиком, врятувався.Мабуть, Бог хотів, щоб ми втрутились в полювання, відчули те, що він відчував, відводячи від нас блискавки.
Ми пройшли повз пастухів, які мовчки дивилися, як ми вертаємось з лісу, мокрі й веселі, вцілілі в такій страшній битві.Зрештою, то була не наша битва, а небесного воїнства. Думки пастухів лоскотали спини, наповнена небесною вологою шуміла ріка, і там куди ми йшли, Бога споминали лише всує. І тому Він ніколи не приходив і не подавав знаків.Ні в грозу, ні після грози.

2. Чай з м’ятою

Три стебельця м’яти я вирвала на узліссі, коло річки недалеко від будинку, де зараз мешкаю.Була то Зелена субота, коли всяке зілля має велику силу.Крім того, клечальні зілля, а в нас це аїр та гіллячки липи ( липа на стіни, татарське зілля на підлогу) неначе вводять в оману лісових та польових духів: приводять їх до наших осель, аби вони оживили мертве й наповнили його життєвою силою.
М’яту я поклала на столі у вітальні й там вона тихо заснула.
Кілька стебел м’яти я зірвала біля іншої річки, на луці, звідки добре було видно старий костел, точніше шкаралупу від костелу, бо всередині там панувала порожнеча. Біля нього я ще знайшла у траві шматок червоного віконного скла, через яке світ здавався зовсім іншим – світ минулого.
Потім була річка вздовж залізниці, де теж росла м’ята, а поруч в бур’яні стриміли руїни дому, де розбилося одне серце. А може, й не одне.
Наступні кілька стеблин я зірвала біля річки мого дитинства. Аякже, і пахла вона та само гостро, як в дитинстві.М’ята наче зігріває, коли береш її в руки, розтираєш м’який листок, який з віком стає сивим.
А на горі, куди я зійшла по руслу струмка, здійснивши свою давню мрію – знайти, де починається Вербовий потік, там була галявина, геть вкрита м’ятою, яка ще не зацвіла.Була ця м’ята трохи дивною: вузькі гострі листочки, бо сонця їй не бракло на вершині гори .Забагато сонця, надто коротке літо, і запах трохи стриманіший, не такий розпещений, як у заболоченій низовині ріки.
Десь тут, на священній горі, був храм, де молились невідомим богам, які дивились то з грозових хмар, то з розломів кори старих буків, то з плетива трави.Витесані кам’яні блоки розкидав час по руслі потоку, час, повітря й вода повернули їм природну нерукотворність, але хочеться вірити, що мудрість так само, як і дві тисячі років тому, спливає водою з круглої ямки джерела, схованої в заростях м’яти.