Слуга з Добромиля. Роман. – К: Дуліби, 2006. – с.336

Historia tej książki jest trochę nietypowa dla mnie. Pomysł napisania o miasteczku Dobromil pod Starym Samborem, aby zwrócić na niego uwagę, dał mi Myron Iwanyk (Мирон Іваник), redaktor wydawnictwa „Знання”. Coś osadzonego w historii: fantasy albo detektyw. Z początku obraziłam się na taką prawie nieprzystojną propozycję, zwłaszcza że nie ma znaczenia co wydajesz — detektyw czy filozoficzne czytadło — u nas, w Ukrainie na tym nie zarobisz. A moja sytuacja finansowa była, delikatnie mówiąc, nie bardzo. Nie dno, ale blisko do niego. Pisząc historyczno-patriotyczna powieść mogłam zepsuć sobie reputację — jedyne co mi zostało. Jednak pan Myron ma nadzwyczajną zdolność nie tylko generować idee, ale i torować im drogę. „Dobrze — powiedziałam — jeśli wymyślę fabułę, to napiszę”.

Pan Myron chciał, aby tam było o kniaziu Lwie i o Władzie Palowniku, i o Janie Szczęsnym Herburcie, a zatem trzeba było pojednać w powieści różne opoki. Chodziłam gdzieś z miesiąc. Prawdę mówiąc, nie bardzo mi się chciało. I tak jechałam do Tarnopola na spotkanie ze studentami i ukołysana stukotem kół poczułam: „Sługa z Dobromila”. Przypadła mi do gustu myśl o tym, że sługa musi mieć zasady, z których główną jest wierność swemu panu. Czy istnieje absolutna wierność, jak i absolutny Przytułek? Nie chodzi tu o relacje między matką a dzieckiem, ale o zew krwi. Krew… Kto żyje tak długo, by wierność jego przybliżała do absolutu? Nadprzyrodzona istota. Wierność w historii Ukrainy, z nią zawsze były problemy.

I tak właśnie było. Z tymi myślami pojechałam do Dobromila i tam już zostało moje serce. Nie w Urożu, nie we Lwowie, ale w zaniedbanym, prowincjonalnym miasteczku na pograniczu. Całość napisałam w cztery miesiące. Wszystko we mnie wybrzmiewało, niczym napięta struna. Zdaje mi się, że sługa z Dobromila naprawdę istnieje. Tak jak Przytułek z obydwoma skrybami z Zachodnich i Wschodnich Wrót. Myślę mitycznie, a to zaciera granice między czasami.

Fragmenty

«Отак я увійшов у життя, сповнене запеклої боротьби, потаємних намірів та найрізноманітніших трафунків.Не встиг я опинитися у колі Купця з Добромиля, як трапилась одна подія, що справила на цього поважного пана дуже прикре враження. Як я уже сказав, уночі ми їхали, а вдень відпочивали. Втім, мене це не стосувалося, бо я ще не мав жодних обов’язків.Я повзав коло великої ватри, на якій готувався не то обід, не то вечеря. Довкола вогню юрмилася челядь, а сам купець відпочивав у шатрі .Мене він віддав під опіку своєму служці, десятилітньому хлопчині, й наказав не спускати ока.Хлопець, якому набридло спостерігати мою безпідставну радість, тицьнув мені кусень хліба, а сам кудись відлучився. Вогонь мене притягував. На рожні пікся олень, якого вполювали сьогодні вранці.Я ще добре не стояв на двох ногах, але напрочуд швидко рачкував і тому блискавично опинився біля самої ватри, по краях якої в попелі жевріли вуглини.Я занурив обидві руки в гарячий попіл і став вибирати з нього жар. Купець з Добромиля вийшов із шатра тоді, коли сорочка на мені вже зайнялася.Він заціпенів з жаху, бо я не звертав жодної уваги на те полум’я, пересипаючи жарини з одної долоні на іншу. Його очі були наче дві діри в трохи спорохнявілім дереві: темні й без блиску. Сам він боявся вогню: той не належав до стихій, якими подібні особи вміють керувати. І жах його був від того, що він не хотів, аби хтось побачив мене за цією забавою, яка мала би завдати мені шкоди, але не завдала. Він миттю здогадався, що я не можу бути опирем, а,отже, дхампір.Тут прибіг служка, здер з мене палаючу сорочку, і вдарив мене по руках, щоб я випустив жарини. А коли побачив, що на моїх долонях немає жодних слідів опіків, подивився так, ніби то були жарини не з мирної ватри, а з самого пекла.Я образився на нього і несподівано для себе звівся на ноги й зробив свої перші кроки на цій землі, вже як людина, а не як звірина. Купець дивився на мене, перемагаючи страх, бо мусив грати роль доброго опікуна. Він був з тих, кого називають дводушниками, і людська душа, хоч і ослабла, ще знаходилася в його тілі. Я зрозумів, що він зараз відлупцює мене й забере з сонця у душне шатро, а тому подався до воїнів.Та купець не пішов сам, а післав хлопця. Намагаючись вхопити мене, він послизнувся у траві. Воїни-берладники, люди зухвалі й незалежні, почали з того сміятися і кликати мене до себе. Очі в них були світлі, сірі й блакитні, але й у тих, хто мав темні очі,вони блищали, відбиваючи світло ватри і сонця.Той, що був найближче , начищав меч і відблиск його падав на лице.Я потягнувся до меча. Воям це сподобалося.Я не розумів їхньої мови, але вловив якісь знайомі слова. Не гаючи часу, я вхопив меч не за руків”я, а за гостре лезо, й одразу відчув біль і пальці забарвились червоним. Не встиг навіть закричати, як служка вхопив мене на руки й поніс до шатра.Оскільки одежі на мені не було, хлопець запхнув мене в хутра, що лежали в кутку, а сам кинувся шукати щось, аби зупинити кров. Купець з Добромиля тим часом увійшов до шатра і спинився при вході. Служка запхнув мою руку до глека, щоб холодна вода стулила краї рани. А тоді вийняв. Мабуть, щось його дуже вразило, бо він раптом заквилив тоненьким голоском і хотів вибігти, та наштовхнувся на свого пана. Я подивився на свою руку й не побачив там нічого особливого, тобто рана зникла разом з кров’ю.
Я посміхнувся до хлопця, але це його ще більше злякало, а купця чомусь розлютило.Він дав ляпаса служці, а тоді почав на нього кричати, поступово стишуючи голос. Хлопець пробував вискочити, але дістав стусана, знову все почалось спочатку.Тоді купець витер з чола піт й вдався до іншого способу: тицьнув заплаканому служці дрібну монету. А тоді відчинив ключем скриню й вийняв звідти шмат тканини й червоні сап’янові чобітки. З тканини, очевидно, дорогої, бо іншої в купця не знайшлося, хлопець мав пошити мені одежину замість згорілої, а сап’янці призначалися служці за те, що він погодився і далі наглядати за мною. При вигляді чобітків очі в малого одразу висохли і він притиснув дарунок до грудей.
Усю цю сцену я спостерігав, сидячи голий на м’якому лисячому чи білячому хутрі, й був задоволений, що все добре скінчилося. Проте наші стосунки зі служкою не склалися.Він не спускав з мене ока, то правда, але ніколи не сказав ласкавого слова.Того дня він сидів і марудився з сорочкою, бо до шиття не мав ані найменшого хисту, й раз по раз люто на мене блимав, щоб я не смів наближатися.

Увечері ми вирушили в дорогу. Я мав на собі червону як жар сорочку, що тиснула мені попід пахи.Служка тримав мене на руках, і серце його нерівно билося. Він би волів тримати в руках поліно, мішок з сіллю, порося, тільки не мене. Це я дізнався з його серця. І ще він думав про свою маму, яка віддала його в найми торік, і навіть не заплакала, прощаючись.Це маленьке тверде серце вже спізнало, що то є бути не таким, як усі.Я бачив пізніше, як цей хлопчина намагався розповісти вбогою простацькою мовою про свої дитячі сумніви такому ж простуватому ченцеві.Обоє не могли порозумітись між собою, бо убогість їх об’єднувала, а природа, у кожного – своя, розділяла.

Добромиль, 1649 рік

…Звісно, йому вже не раз доводилось вертатись на попелище, як власне, так чуже, однак тепер усе було якось не так.Слуга відчував це в повітрі.Воно бриніло, наче самітна бджола, що опинилась у зачиненому помешканні, й б’ється об шибу, не розуміючи, як прозорість може бути непроникною і твердою.
Він опинився знову в Добромилі, стрінув Антося, сіяв ярину, думав про те, як заново відбудує дім, однак все було не так. Світ змінився і з нього зникла радість життя.Аж прогинався під тягарем минулого, не мав часу випростатися під шаленим вітром.І тепер у ньому годі було знайти безпечне місце, тільки десь у горах, де ще не ступала людська нога . Але як бути слузі, що не має бажання стати паном самому собі? Найважливіше для нього – лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху.Те, що допомогло витримати Слузі з Добромиля безконечно довгий час його існування – була можливість розповісти комусь свою історію.Але не на папері, ні, а голосом.Не тими знаками, що звуться буквицями, й мають зовсім іншу мету – повчання, або й розвагу читача. Їм не ймуть віри, над ними сміються, вони призначені для зовнішніх очей, а не для очей душі.Голос шукає порозуміння.Тільки так оповідач може відчути полегкість, поповнити нестачу солі, відсутність якої доводить людей до безумства, штовхає на нерозумні вчинки.Він мав свою соляну криницю, наглухо запечатану, бо не було кому помпувати у шахту воду, рубати дрова, виварювати сіль і накладати її у топки.Самі каліки та старці, й діти, чиї очі сиві від голод. А для бесіди і поради – нещасний Антось, підручний ката і вічний покутник, якого ніхто не пам’ятає в лице, бо хто заглядає жебракові в очі? Хто шукає в ньому серце й душу? Тільки такий, як він: відлучений від світу людей, що пам’ятає себе на попелищі висохлого від голоду, нікому непотрібного, чужого.Не помічали в ньому ні смутку, ні дару надсилати сон і прикликати смерть.Він був для них ніхто.І коли став Слугою з Добромиля, утвердився у своєму імені, його стали шанувати. Проте, чи любили? Бо правду кажуть: як не полюбиш на брудно, то на чисто – трудно.І цілий світ такий, окрім тих добрих пастухів, що він стрів, тікаючи з Лаврова по дорозі на Добромиль.Ті люди прийняли його без страху й підозри, сміло дивились йому в очі, й вислухали б усе, бо вміли бачити у Сущому відсвіт Божественного.Хіба можна зичити Божому твориву зла? І його пронизала тривожна думка: якби Купець з Добромиля, його єдиний пан і господар наказав йому битися зі силами зла і помститись за його смерть, він не зміг би служити йому так довго і терпляче. То ж він послав його тією дорогою в той самий час, вберігши від нещастя.І зараз він з ним. Завше дбає за нього…