Ta książka, wydana w minimalnym nakładzie, jest mi najbliższa. Więcej takiej nie napiszę. W istocie, to jedna powieść, wydana tak, że wchodzisz Wschodnimi Wrotami, a wychodzisz Zachodnimi. Ta idea przypadła do gustu Wasylowi Harborowi. Spodobała mi się okładka Andrija Kisja — biała księga z oknami-otworami. Ja sama nigdy nie wschodziłam i nie wychodziłam przez drzwi, zawsze oknem.

Wydanie tej książki było dla mnie bardzo ważne. Teraz jestem przekonana, że w Przytułek da schronienie każdej osobie w potrzebie. Żebyście wiedzieli — imiona Skrybów to Anton i Jakiw.

W Przytułku nie potrzeba żadnych dokumentów. Można wymienić zmyślone imię, a w jego Bibliotekach — odnaleźć swoją historię.

Fragment

Люди,які виходять через Західні Ворота Притулку,гадають, ніби роблять це для того, щоб жити,а насправді вони виходять ,аби вмерти.
Люди,які виходять через Західні Ворота Притулку, щоб вмерти, а насправді вони виходять, аби жити.
Ці дві думки – правильні для тих,хто ще дуже далеко від Воріт,або тих,хто вже зовсім близько.І якщо існують Західні Ворота,то мусять бути і Східні,хай зовсім непомітні : якісь дві тички чи просвіт у живоплоті. Для когось може бути важливим сам зовнішній вигляд Воріт, тобто їхня неприступність і міцність. Коли за тобою зачиняються Ворота, ти можеш відчути полегшення чи страх, ніби опинився у пастці. Світ – завжди несподіваний для тих, хто потерпає від беззахисності.
Щоб позбутись беззахисності, людина здатна на багато вчинків, корисних і шкідливих. Вона може побудувати дім, фортецю, написати книжку, створити машину, навіть убити когось, щоб не вбили її. А ті,хто на це нездатний,у кого рука не підіймається додати чи відібрати щось від створеного Вищим Розумом, – йдуть до Притулку.Як вони туди потрапляють,ніхто не знає.Те місце не схоже ні на рай, ні на пекло: щоб заслужити їх,треба щось зробити відповідне , та й шляхи до них вже протоптані.Тим часом, між Східними і Західними Воротами Притулку немає вічності.Час тече для кожного мешканця по-іншому,скільки хто подужає : сто років,двісті чи тридцять.Якби цілий світ став Притулком,то у ньому народжувались і вмирали б,а це, власне, єдині дві події,які тут не трапляються ніколи.Отже,як сказали б мудреці з того світу: і в Притулку немає досконалості.Видно,що самі вони не потребували Притулку,а їхні розум й серце ніколи не ходили в парі.Сильний не зможе стати слабким, бо це йому не подобається.
Отакі думки не раз залітали до Писаря Західних Воріт Притулку ,що звався Яків, не старого, але й не молодого, чоловіка із срібними нитками у рудуватому волоссі, яке він збирав ззаду у хвіст,а часом обтинав, коли ставало задовге. На вигляд цілком звичайний, але з незвичайною долею,бо Яків був єдиним, хто не увійшов до Притулку через Східні Ворота.Щоб випускати людей з Притулку,треба бути дуже делікатним, хоча йдуть звідти начебто з власної волі. За час, проведений у Притулку, вони навчились довіри й дещо призабули із тих прикрих речей, що з ними трапились у тому світі. У них змінились навіть обличчя. А оскільки Писар Східних Воріт завжди виявлявся привітним чоловіком, якого не можна було злякатись за жодних обставин, тим більше, що то не він вирішував, впускати чи не впускати людей до Притулку, а та вища сила, що її звуть Доля, – то чогось подібного сподівались і від Писаря Західних Воріт. Він не повинен був перешкоджати чиємусь рішенню покинути Притулок, щоб вмерти або жити.Наші бажання часом сильніші за логіку буття, і опиратись їм негоже.
Західні Ворота стискав з обох сторін кам”яний мур ,що від старості сипався піском.Праворуч брами нависала дерев”яна вежа, на яку треба було підніматися драбиною.З неї можна було бачити і Притулок,і той світ.Це вигадав один з писарів, ще до появи Якова : людина,котра покидає Притулок, хотіла би охопити оком якомога більше. Можливо, вона пошкодує за тим,що втрачає навіки. Вежа була невисока, трохи незграбна, але стояла все-таки на пагорбі.Погляд спочивав на лісі, куди навіть писарі зважувалися ходити по гриби і ягоди, якщо хтось погоджувався пильнувати Ворота. Ну, хтось із маленького села, яке звалося Рубіж. Звідти можна було послати голуба з листом, аби затримати мандрівника на Захід, доки писар не повернеться. Життя Писаря Західних Воріт було досить самотнім, хоча не кожної самотності треба боятися. Самотня людина вміє цінувати людей. Вона губиться серед дерев, каменів, трав і звірів, і ті звикають до неї, приймаючи за свою, а це дуже важливо у Всесвіті – не заважати нікому.
Уже стемніло.Осінь – сумна пора,бо чекаєш холоду.Зранку ще світило сонце,а потім полив дощ і поквапив сутінки.Яків вернувся до хати,трохи завеликої , як для однієї особи,але вона й не призначалася особисто для Писаря.Тут знаходились бібліотека, комора,і кімната для тих, хто хотів звикнути до Воріт,перш ніж через них вийти,хоча такі траплялись рідко. Писареві доводилося ще й декого вмовляти перебути бодай до ранку.Мешкав він у кімнаті з кухонною плитою, де приймав гостей. Над дахом з жовтої,порослої мохом, черепиці стримів флюгер у вигляді півника з блискучої бляхи.Якщо він втрачав блиск, Писар вирізав нового.Краще,якби бляха була із золота,та звідки в Притулку золото ? Півник вказував людям шлях до Воріт і гарно блищав на сонці.У темряві його ніхто не бачив,але добре чути було скрипіння, бо надвечір на пагорбі завжди здіймався вітер.Був же хтось розумний,що таке вигадав…
Хоча у хаті й віяло приємним сухим теплом від груби,не було потреби виходити на холод,а вечір стелив м’яку постіль,Писар Західних Воріт Притулку не чувся умиротвореним чи спокійним.Важко було йому на серці,бо сьогодні випровадив людину, дуже старого чоловіка, у якого не посмів навіть спитати імені.Він знав, що часом комусь присниться сон і той рушає з Притулку,нестримний аж до одержимості,ніби ноги йому печуть і сліди куряться димом.З таким – не до розмови.Ті люди забували навіть попрощатись й відмовлялись зійти на вежу, щоб востаннє глянути на Притулок.Ні, Яків не вважав себе добрим Писарем, бо уявляв на цьому місці когось цілковито іншого: стриманого,навіть байдужого.Ще у тому світі він збагнув істину – не можна заважати людям поліпшувати чи погіршувати своє життя.
Однак, хто б його замінив ? І не було над Яковом нікого старшого, до кого можна звернутись за порадою, хто міг би насварити, підтримати, і так зняти з нього тягар втоми чи болю, хоча б на часину. Той старий прийшов по обіді. Яків колов біля порога скіпки для розпалювання , тож не міг не помітити його. Втім,люди, котрі покидали Притулок, ніколи б не посміли відчинити Ворота. Усі знали про Звичай : Писар мав записати ім”я в книзі, наче поставити печать. Ніхто ніколи не заглядав до тієї книги, щоб перевірити, кого вже немає у Притулку, бо знали це і без того.За кожним кроком спостерігали десятки очей,з уст в уста передавалась новина. Зрештою, Притулок одразу змінювався, як тільки хтось покидав його межі, як то має бути повсюди, але у світі народжень і смертей цього не помічали. Прихід до Притулку можна було б назвати народженням, а відхід з нього – смертю, але це було б надто примітивно, неправдиво і навіть жорстоко. Не все можна висловити словами, далеко не все. Та й чи конче заявляти про власну присутність ? Якась травинка росте серед інших травинок, і їй досить знати, що вона – не сама. Її життя – це її висловлення.Ні рішуче,ні смиренне,ні бунтівне – просто чутливе, вразливе,відкрите усьому, що стається чи має статись.Гарне життя,яке нічого не просить,але отримує усе,що йому належиться.Так у дитинстві Яків ,блукаючи по весняному лісі,звільняв квітку,що опинялася в лещатах сухого торішнього листка,та й тепер рука сама тягнулася допомогти,хоч гілка чи травинка самі мусять напружувати свої сили. І те,що непокоїло його зараз, нагадувало дитячу співчутливість.Чоловік був дуже старий і мав у собі таку малу дещицю життя,аж ставало страшно.Яків пропонував йому одне,друге й третє,а на кінець ,відчиняючи Ворота, несвідомо загородив собою отвір, від якого віяло холодом іншого світу, байдужого і непривітного. Кому ж, як не йому було про це знати? Та старечі сухі пальці відтрутили його руку,і той чоловік пішов,точніше,подибав туди,де ніхто вже напевно його не впізнає.Від Воріт навіть не було стежки,просто тверда суха земля й подекуди мурашині купи,наче забуті могили,і ламана лінія обрію,у якому тонуло попелясте небо.
Яків відчув, що холод старечої руки, вже непридатної до будь-якої праці, дійшов йому аж до серця.Таке з ним траплялось і раніше : завжди важко прощатися з людьми навіки.Вони можуть щось тобі залишити,але й можуть відібрати.Писар Західних Воріт довго дивився услід старому.Він боявся,що,як тільки відвернеться,то відріже від себе того чоловіка,котрий не вимовив жодного слова і тільки хитав заперечливо головою.Решту часу до вечора він провів якось безладно .Все падало з рук,та й не було якоїсь пильної роботи,бо вітер усе дужчав і врешті приніс дощ.То була пора,коли все потрібне забирають до комори,а непотрібне залишають надворі на поталу природнім стихіям.Людина,яка весь час живе сама,змінює настрій залежно від погоди, і гнівається на неї, як на близьку істоту,знаходячи у сонці,вітрі й дощі то приятеля , то ворога.А вже поява звіра чи людини стає значною подією й надовго привертає увагу.
Отож, Яків сидів коло груби з відчиненими дверцятами і карав себе за недостойний вчинок,пригадуючи щораз найдрібніші деталі.Адже старий міг зрозуміти його жест як жарт.А йшлося про вирішальну мить життя.Писар Західних Воріт не повинен переступати через свої обов”язки.І вчинене не виправиш.
— Нічого не можна зробити, – вголос сказав Яків і зіщулився.
Той бідний старенький йде зараз у темряві й ,можливо, несе у собі біль образи.Тепер його не наздоженеш .Він перетнув межу,за яку невільно переступати Писареві Західних Воріт,бо тоді знову стане одним з тих неприкаяних блукальців,що не мають батьківшини.І нікому буде відчинити Ворота,щоб Притулок не задихнувся.Але ще гірше залишатись в самотині з колючкою в душі. І якось перебути цю ніч.
Яків зняв з полиці книгу,у якій записував тих,хто покидав Притулок,збовтав каламар з чорнилом, вмочив металеве перо на дерев”яній ручці й задумався,що ж його написати.Потім ,дивуючись з власної рішучості,швидко заскрипів пером,яке час було змінити на нове:
“ У жовтні, пополудні, через Ворота вийшов старий чоловік, який не хотів назватися ,і залишив по собі великий жаль.”
Усе це була щира правда.Аж забагато правди,бо Писареві не пасує додавати до книги щось від себе.Колись, на самому початку , Яків провадив щоденник, діаріуш, як ще називали по-іншому книжку,призначену для себе одного.Рік чи півтора він записував свої враження,однак згодом помітив,що починає повторюватись,бо життя увійшло у якесь жорстке русло.Та й у бібліотеці вдосталь книг,які допомагають витримати найлютішу облогу самотності. А книга про нього самого пишеться на стінах кімнати, на грядках, на стежках ,у повітрі, часом оминаючи якісь події, а часом випереджаючи їх. І тут Якова охопив незбагненний гнів. Він дописав ще одне речення : “Я хотів його затримати, але не зумів”. А тоді догасив свічку, що майже торкалась води у мисці, й ліг, накрившись з головою, щоб не бачити навіть червонуватого жару від грубки. Завивав вітер, хляпав дощ і скрипів флюгер. Чому вони обирають найгіршу погоду ? Чому не відходять сонячного теплого ранку, коли на душі в кожного ніби розпогоджується ? Дехто приносив Якову нехитрі подарунки :яблуко зі свого саду, щільник, дерев”яну ложку, свищика. Вони виходили звідси з порожніми руками, наче не хотіли окрадати чи збіднювати Притулок. Мали з собою лише переміну одежі в торбині .Так само входили через Східні Ворота, справджуючи давню сентенцію omnia mea mecum porto. Себто, все своє ношу з собою. Того, що вони здобували отут, вистачало,щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління у тому світі.Мудрість існуватиме незалежно від того, чи хтось потребуватиме її, чи відвертатиметься,проходячи повз неї. Притулок – це більше, ніж просто безпечне місце, хоча й створювався задля цього. Не було тут суддів, котрі розглядали б справу кожного прибульця і , в разі некорисного для нього рішення,віддавали нещасного в лапи катів.Це називалось Справедливістю. То не Притулок, коли тебе проганяють з нього. Світ надивився чимало подібних куточків, де над милосердям верховодили підозра та лицемірство…

Писар Західних Воріт Притулку