Ця нитка тягнеться ще з тих часів, коли вона працювала на прядильній фабриці.Вбога юність, самотня й неприкаяна, з печаттю бунту.Напевно, тоді вона випряла собі нитку долі, вертаючись поночі порожньою темною вулицею в злиденну найману квартиру. Відтоді нитка час від часу стримує її, боляче впиваючись у серце, нагадуючи, що місце, на яке вона заслуговує,там, на прядильній фабриці, серед жінок, що обрізають гострими ножицями кожен порух твоїх молодих незміцнілих крил.

Нині замість прядильної фабрики почорнілі розвалені стіни, провалений дах, гнилі дошки, вкриті пліснявою, іржаве залізо, що намертво засіло в найміцнішому будівельному матеріалі – бетоні.Замість суворих афін, передовиків виробництва тут порядкують скромні арахни, ловлячи в свої тенета осінні листки, мух і краплі дощу.
Але це нічого не міняє.
Нитка обплутує її уві сні наче кокон, стискає, душить…Минуле не можна змінити.Ціле життя аж до скону ти шукатимеш ножиць,аби відрізати нитку, що тягнеться з прядильної фабрики, але в руки тобі потраплятимуть лише ножиці, що підтинають крила щастя.
Постіндустріальне суспільство – майже як постмодерне – вгрузає у землю, ховається під землею.Немає машин і тепер їхню роботу виконують люди.Це твоє тіло пряде нитку, якої ти ніколи не зможеш позбутися.