Залите кров’ю Орфея листя кленів і дикого винограду в осінніх гаях , голова котиться слизьким схилом, сірі мотузки пагонів позбулись останніх листочків цього ранку, коли так різко похолодніло, і в тяжкому напівсні заснули біля печери свого пана вакханки. Коли вони прокинуться і побачать кров, а неподалік розтерзане тіло волоцюги, то спитають одна в одної:

— Хто ж це зробив, сестро?
А тим часом голова Орфея все котиться стежкою, засипаною листям, і маленька дівчинка, тримаючи маму за руку, питає:
— Мамо, куди котиться ця голова?
Сопілка з бузини, полишена на час збирання винограду й хмелю, висохла без музики, і вже з неї не видобудеш ані звуку, однак старий все дмухає, аж доки його стара Бавкіда не каже:
— Хіба ти не чуєш, чоловіче, в повітрі запах крові?
Чоловік сопе, тягнучи на собі міх картоплі, і метелик з посіченими крилами сидить на мішку, зайвий тягар – здається, не донесе. І він питає метелика:
— Ти не знаєш, по кому це подзвін у нашій церкві?
Дві дівчини нахиляються і беруть в руки голову Орфея і питають голову:
— Ти все ще тужиш за своєю Еврідікою?
А потім по черзі цілують його в уста і кладуть голову у ямку, яку засипають листям калини, щоб виросла калина.
І коли виросте повесні калина, хтось колись зробить з неї сопілку, яка вже ні про що не питатиме, бо все вже травою поросло. Але гратиме тільки одну й ту саму пісню, що піднялася з коріння аж до кінчиків найтоншої гілки:
— Ой, у гаю при Дунаю.
Соловей щебече.
Він усе свою пташину
До гніздечка кличе.