Жертвою ксенофобії як прояву нетерпимості може стати кожен: на політичному, соціальному економічному, расовому, етнічному грунті. Слід нарешті визнати, що ні демократичне, ні громадянське суспільство не здатні впоратись з цією проблемою, яка виникла разом з людством.Методи, до яких вдаються, щоб побороти ксенофобію, часто самі є виявом ксенофобії, хоча хто це в цьому зізнається. Заборона і надмірна поблажливість – це лише два кінці однієї палиці. Створюючи світ без кордонів в умовах глобальної економічної міграції, ми повинні знайти грунт, на якому проростатиме взаємна згода різних людей, і пам’ятати, що ворожнеча використовується правлячою верхівкою для нашого ж поневолення.Ні з расизмом, ні з антисемітизмом досі не покінчено.Вислови »людина кавказької зовнішності», «в усьому винні жиди» нікуди не зникли і звучать з уст не лише пересічних людей, а й інтелектуалів чи просто публічних людей, що поводять себе наче блазні при магнатському дворі. Чим більш деградоване й бідне суспільство, тим легше його переконати, що воно живе погано через експансію чужинців і світову змову масонів. Або поки обкрадають країну, фальсифікують вибори, суспільству підсувають тему бандерівців, русофобів та антисемітів, совків чи геїв, нацьковуючи одних громадян на інших.Ненависть не рухає до змін, ненависть зупиняє. Ненависть не так до чужої людини, як до чужої думки. Тепер доводиться зустрічатись з новим видом ксенофобії – агресивною толерантністю, що іноді виглядає достоту як науковий атеїзм, коли йдеться про релігію, або коли йдеться про етнічні особливості як науковий комунізм з його міфом про злиття націй.Коли речі не називають власними іменами, це означає не лише війну світоглядів, а й занепад і стагнацію самого суспільства.

Бунт із відчаю

Видатний єврейський актор, родом з Галичини, Александер Гранах ( 1890-1945) ще в юності мріяв зіграти Шейлока у «Венеційському купці» і, врешті, здійснив свою мрію. У Ньою-Йорку він грав Шейлока на їдиші. До 19-го століття цю роль актори трактували досить прямолінійно: скупий єврей, що не приховує неприязні до християн, і вимагає від боржника-християнина, доброчесного Антоніо віддати йому борг або грошима, а ні, то він виріже фунт м’яса з його тіла. Диявольська угода. Лихий єврей.Не дивно, що глядачі не мали до нього жодних симпатій і, вийшовши з театру Бербеджа, стискали кулаки, бо не один з них скуштував боргової тюрми через лихварів.Та Шекспір не був би великим драматургом, якби створив антисемітську п’єсу, подібно до «Єврея Зюса» в «постановці» Геббельса. Шейлок – це уособлення драми самого єврейського народу, приреченого жити діаспорою по всіх краях, і як шкода, що ми не можемо почути його монолог у виконанні нашого земляка Александера Гранаха:

Хіба єврей не має очей? Хіба єврей не має рук, частин тіла, почуттів, прихильностей, пристрастей? Хіба не живить його та сама їжа, що й християнина? Хіба не ранить його така сама зброя? Хіба не страждає він від таких самих хвороб, хіба не тими самими ліками його лікують? Хіба не відчуває він холоднечі взимку і спеки влітку, як і кожен християнин? Коли ви раните нас, хіба ми не спливаємо кров’ю? Коли ви нас лоскочете, хіба ми не сміємося? Коли ви нас труїте, хіба ми не помираємо? І коли ви нас кривдите, хіба ми не повинні мститися? Якщо ми подібні до вас у всьому, то хочемо бути подібними до вас також і в цьому. Коли єврей скривдить християнина, до чого вдається його християнське смирення? До помсти! Коли християнин скривдить єврея, до чого має вдатися, за вашим прикладом, його терпеливість? Ага! До помсти! Я вживу тих самих паскудств, яких ви мене вивчили, і горе мені, якщо я не перевершу своїх учителів!

(тут і далі переклад Ірини Стешенко)

Шейлок не забув, як побожний Антоніо привселюдно плюнув на нього і обізвав собакою.Він прагне взяти реванш.Що ж, йому довелося побачити страх на християнських обличчях на суді, бодай на мить відчути тріумф, хоча для нього все закінчилось зле: відібрали майно і змусили охреститись, по-іншому й не могло бути у ті часи, щоб єврей здобув перемогу над християнином.Певно, вся венеціанська інквізиція разом із суддями наклала б на себе руки. Етнічна та конфесійна приналежність надавала, або віднімала у людини громадянські права.Подібно до того, як колись народжений від рабів був приречений залишатись рабом також. Людство – неоднорідне.В ньому існують поряд різні суспільні формації, диктатури, режими, колонії і домініони, сировинні придатки, бананові республіки, просто республіки і просто монархії. Але кожному такому куточку є групи людей, які сповідують однакові духовні та моральні цінності, і, властиво, лише це тримає вкупі людство й дає йому шанс на майбутнє.

Полювання за душами

Марани – так називали хрещених євреїв та їхніх нащадків у 14 ст в Іспанії та Португалії. Євреї називали їх анусім ( присилувані).Марани були і в інших країнах, особливо, багато їх з’явилось у царській Росії в 19 ст. внаслідок не лише жорстої політики православної влади, але й під впливом єврейського просвітницького руху – Гаскали. Більшість з них формально зрікались віри батьків, щоб мати змогу отримати громадянські права, продовжуючи при цьому потай виконувати обряди юдаїзму. Як пише російський письменник Осип Димов, « вони заходили до церкви євреями, і виходили звідти нещасними євреями». Втім, інквізиція та інші репресивні інституції завжди жорстоко переслідували вихрестів, стежили за ними, і фактично у цих людей не було громадянських прав.Так само поводились із мусульманами – хрещені мусульмани називались морісками, але за ними, на відміну від євреїв, стояв увесь Близький Схід і Османська імперія.

У романі Юлії Мельникової «Львів самотніх сердець» ( в-во Піраміда, 2012) також йде полювання за душами. В основі сюжету – історія Шабтая Цві, лже-месії, що жив у 17 столітті і був засновником сабатіанського руху.Шабтай Цві під тиском турецького султана приймає іслам, і навіть виправдовує свій вчинок.Бо суть його від цього не змінюється.До речі, чимало його послідовників так само змінювали віру. Юний Мендель Коен, син львівського рабина, під тиском єзуїта Несвіцького приймає католицизм. Доньку рабина, вбитого під час Хмельниччини, Сару так само хрестять і віддають в монастир, де вона потай повторює єврейські молитви, щоб не забути.Ця диявольська гра з сильним відтінком садомазохізму закінчується трагічно не лише в романі, а й у житті, бо приводить до психічних розладів і травмує свідомість.
Контреформація, що почалася зі створення ордену єзуїтів, поклала край відносній релігійній толерантності в Речі Посполитій.Окатоличування православних вогнем і мечем, компроміс у вигляді Брестської унії ( 1596) , до речі, вона була укладена в рік написання «Венеціанського купця», розкололи Україну і вибухнули спершу Хмельниччиною, а потім знову у 18 ст. – Коліївщиною.Уніати були такими ж ворогами для козаків, як і католики, навіть ще гіршими, бо вважались відступниками. У майбутньому все перевернеться з ніг на голову – саме грекокатолики стануть на захист національної ідентичності. У 90-і роки в Галичині була своя маленька релігійна війна, коли греко-католицька церква вийшла з підпілля й захотіла повернути вкрадені у неї московським патріархатом храми. Народна етимологія у наш час виводить походження слова «католик» від слова …«кат».Переслідування з релігійних мотивів були, є, і будуть, бо мають під собою економічне підгрунтя.Конфесії борються за парафіян так само запекло, як партії за електорат.Це теж не може зникнути раптово: релігійна асиміляція завжди віддавала міцним духом грошей і політики. Владі не варто не загравати з народом, підтримуючи якусь одну конфесію, причому публічно.Президент у церкві – це абсурд.Ніхто не повинен навіть знати, чи він віруючий, чи атеїст.Внаслідок такої невиваженої політики нас недавно «ощасливили» рухом, спрямованим на відновлення радянської імперії, який організувала Московська церква. Чим скінчились політичні ігри французьких монархів, які розділили власний народ на католиків і протестантів, відомо: Варфоломіївською ніччю.А потім була Вандея. Країни, що пройшли через цей пекельний досвід, нині цілком відмежували владу від релігії, яка в умовах нетерпимості здатна не лише розділити суспільство, а й деморалізувати.Однак,заборона носити публічно релігійну чи етнічну символіку в свою чергу викликає обурення серед вірян.Це і є ота агресивна толерантність, що хоча й не нав’язується вогнем і мечем, але здатна похитнути основи громадянського миру.

Між Сціллою звичаїв і Харібдою права

Гуманіст епохи Відродження Ян Гербурт (1524- 1578), родом із Фельштина, що поблизу Добромиля, уперше звів докупи закони Речі Посполитої, наголошуючи на первинності звичаєвого права кожного народу стосовно іншого права. Тобто, якщо людина вчинила переступ, не знаючи про закон, і не порушивши при цьому звичаю, її не можна засудити. Це протривало аж до середини ХІХ ст., вже за імперії Габсбургів.Іван Франко описує такий випадок.Під час холери 1830 року в селі Нагуєвичі було спалено кілька чоловіків, які ніби-то, будучи опирами, наслали пошесть.Влада арештувала винних і їх чекала смертна кара, або вельми тривале ув’язнення. Але знайшовся адвокат, який послався на звичаєве право, начебто давно забуте.Підсудні вимовили формулу: «Так робити наші отці й діди, і ми так робимо.» І що ж? Суд відступив і винні відсиділи лише кілька місяців.

Зараз ми живемо в іншому правовому полі: незнання законів не звільнює від відповідальності.В Україні немає суду присяжних, мирового суду, церковне право поширюється лише на клір. Якщо хтось з нас у американському штаті порушить закон цього штату, його судитимуть за законами цього штату.Європеєць, християнин чи атеїст, нині не знає іншого права, окрім того, що йому накинула держава, тому йому легше інтегруватись в подібне суспільство. Натомість, юдеї й мусульмани живуть за законами Галахи і шаріату, як і тисячу років тому. В діаспорі вони опиняються затиснутими між Сціллою свого звичаю і Харібдою права приймаючої держави.Достоту як Шейлок. У власному домі він намагається жити так, як велить Галаха, а на вулиці його називають собакою і плюють йому в обличчя.Війна з мусульманськими дівчатками, які приходять до школи в хустках, закінчиться перемогою шаріату – дівчаток просто заберуть із школи батьки, бо закон їхньої релігії має першість над законами держави. Фундаменталізм у релігії виникає тоді, коли реально загрожує втрата національної ідентичності.Єврейське прокляття херем більш дійовіше, ніж всі кримінальні кодекси. Закони Венеційської республіки, за якими судиться Шейлок, забороняють євреям проливати християнську. А чому тоді християнам можна проливати єврейську кров? Хіба це справедливо? – обурюється Шейлок. Колись цю роль блискуче зіграв Айра Олдрідж, чорношкірий актор, відчувши у ній екзистенційну драму людини третього сорту. У цій ролі його бачив вчорашній кріпак і дисидент Тарас Шевченко. Бути ізгоєм нелегко.Не здогадуючись про непевну долю маранів, молодь здатна добровільно асимілюватись, щоб зняти з себе жовту ганчірку. Бо молодь прагне бути такою, як усі.
На сцену виходить Джесіка, донька Шейлока, вихована як правовірна єврейка.Недовго вагається вона, перш ніж вступити у коло тих, кого ненавидить її батько за всі заподіяні його народові кривди.Дівчина переодягається в чоловічий одяг, краде коштовності й тікає через вікно до християнина Лоренцо.Ось її останні слова, вимовлені в домі, що видається їй кліткою:

Прощай, прощай, мій добрий Ланчелоте!
О боже мій, які думки пекельні,
Який то гріх, що я соромлюсь бути
Дитям свойого батька. Я дочка
Йому по крові лиш, а не душею.
Обітницю, Лоренцо мій, дотримай,-
А християнською жоною ставши,
Тобі я буду вірною назавше.

Як сказали б зараз: молода єврейка прагне інтегруватися в інше суспільство, хоча усвідомлює, що зраджує свій рід, а не лише лихого й скупого батька.Вона не хоче, щоб її принижували, ображали, плювали їй в обличчя ті, чий Бог такий лагідний і милосердний.Дівчина укладає ділову угоду.Переміна віри її не лякає.Принаймні, так подає це Шекспір.

Люди змінюють віру примусово, добровільно, і добровільно–примусово.Полонені радянські солдати в Афганістані теж іноді приймали іслам, щоб полегшити собі нестерпне становище. Якщо їм вдавалось повернутись з полону, вони, всупереч логіці, продовжували дотримуватись приписів корану, ховаючись від громади.
Маврицій Готліб (1856-1879), однокласник Івана Франка, син нафтового магната, майбутній художник, розповідає про потрясіння, внаслідок якого він повернувся в лоно свого народу.Річ у тім, що Дрогобич був діловим центром нафтовидобувної промисловості, яка в другій половині 19 ст. стала справжнім галицьким Клондайком.Євреї одні з перших долучилися до цього бізнесу.Щоб досягнути високого становища в суспільстві, потрібно було вміти демонструвати багатство і вести активне публічне життя.Релігійна ортодоксальність почала втрачати позиції ще в період Просвітництва – Гаскали, що стала своєрідним викликом багатовіковому антисемітизму.Наука, мистецтво, а тим паче бізнес не можуть бути ні християнськими, ні юдейськими, ні мусульманськими.Релігія може їх контролювати, але рано чи пізно вони вийдуть зі сфери її впливу.Юний гімназист пригадує, як замість того, щоб залишитись вдома на Йом Кіпур, День каяття, він пішов на урок малювання. Коли Мойше Готліб повернувся додому й побачив засмучені обличчя родичів, у нього захиталась земля під ногами.То було містичне осяяння: усе, що він чув досі про свій народ, раптом стало частиною його свідомості.Єврейським Рембрандтом називали художника Мавриція Готліба сучасники. Сам Ян Матейко виділив його поміж усіма, і хоч Готліб прожив усього 23 роки, його доробок дає право вважати його найбільшим єврейським художником, національним за духом і змістом, і європейським за формою.І він усе завдячує миті, коли відчув єдність з живими і мертвими на свято Йом Кіпур. На спомин про це він намалював картину: синагога, де зібрались для спільної молитви всі члени його роду – живі й мертві, де він сам у двох іпостасях – маленького хлопчика і юнака. Крім цієї картини, Готліб створив також такі шедеври як «Автопортрет у образі Агасфера», «Шейлок і Джесіка». Історія творчості цього галичанина – це приклад того, як повернення до традиції здатне принести плоди для світової культури.Усе залежить від того, наскільки задовольняє наші потреби традиція і як вона може корегувати асиміляційні процеси. Кожній традиції слід віддавати шану, навіть якщо вона суперечить глобалізації, що її багато хто вважає синонімом прогресу, а багато хто – ні. Бо традиція здатна захистити від інтелектуального нігілізму й продукції маскульту.В Ізраїлі можна зустріти цілі родини ортодоксальних євреїв, арабів-мусульман, а також людей, одягнених як європейці чи американці.Ніхто не тикає одне в одного пальцем, не плює вслід, і не вважає варварами.За наругу над етнічними чи релігійними святинями суворо карає закон.Людям подобається виявляти толерантність, яка не переходить межі, встановлені Галахою і Кораном.Уявімо, якби до влади в країні, цій чи іншій, прийшла партія, яка б заборонила всі інші конфесії, на основі яких сформувались звичаї, чи носіння традиційного національного вбрання, виконання музики, видання книг певною мовою. Ніхто не наважується зараз це робити відкрито, асиміляційна політика ведеться приховано, до певного моменту, звичайно. Тоді агресія ксенофобії вибухає наче вулкан.
Інший наш земляк з Дрогобича, художник і письменник Бруно Шульц ( 1892-1942) належав до єврейської родини, яку важко назвати ортодоксальною.Оскільки за тодішніми законами юдею йому не можна було одружуватись з римокатоличкою, він вийшов з єврейської громади, що рівнозначне було відреченню.Однак Шульц не прийняв християнства.Навіть якби й прийняв, це не врятувало б його від Голокосту. Бруно Шульц, як відомо, загинув у дрогобицькому гетто.
Монолог Шейлока, який так любив Александр Гранах, і для якого він став таким самим одкровенням, як повернення додому в свято Йом Кіпур для Мавриція Готліба, це послання не так скривдженого єврея, як людини, котра усвідомлює свої фундаментальні права, які завжди стоятимуть вище всіх звичаїв і законів.Ні асиміляція, ні культурна ізоляція, ні мультикультурність не могли колись і не здатні зараз забезпечити рівність між людьми і мир.Лише інстинкт самозбереження, який дуже повільно, але все ж проростає високою культурою стосунків між людьми, які живуть в одному домі, що називається Земля.Якщо хтось вважає це утопією, то я наведу конкретний випадок людяності.
…Кілька років тому, працюючи в організації, що допомагає біженцям, я навідувала в Дрогобичі одну чеченську родину: жінка, троє дітей, і чоловік з пораненою ногою, який потребував операції.Грошей у них не було, з квартири їх вигнали, допомогли у цьому наші правоохоронці, які чинили психологічний тиск на господарів, дітей цькували у школі малолітні ксенофоби, додамо сюди бюрократизм правозахисних організацій і захланність доброчинних установ.Врешті-решт родині надав притулок маленький католицький монастир і взяв на повне утримання.Два літні ченці їздили по цілій Польщі і назбирали врешті грошей на операцію чоловіку, що врятувала йому ногу. Не думаю, що вони назбирали б потрібну суму в Україні ( «нам самим нема що їсти»).Притчу про доброго самарянина приємно послухати під час недільної проповіді.Отці не намагались навернути мусульман у християнство, їм таке навіть на думку не спадало.Майже рік вони ділились хлібом з іновірцями. Згодом біженці переїхали в Казань, де була громада чеченців, що прийняла їх до себе.
Українське суспільство не назвеш ні демократичним, ні громадянським, хоча рано чи пізно воно таким стане. Жодне суспільство в світі не можна назвати гуманним, бо воно не може існувати в окремій країні.Побороти ксенофобію – означає ступити крок назустріч гуманному суспільству, суть якого можна окреслити висловом Альберта Швейцера, доктора із Ламбарене: « Я – життя серед інших життів, які хочуть жити.» Насправді ж нині боротьба з ксенофобією виглядає як боротьба одних ксенофобів з іншими, а не як усвідомлений процес духовного і морального зростання.А відтак дегуманізується все, що тільки можна.