В усьому світі тепер нечасто апелюють до шляхетності, гідності та справедливості, бо ці якості людського існування начебто більше не потрібні в ХХІ столітті. Втім, не слід вірити календарям: зміна дат без зміни свідомості нічого не варта. Людина залишається людиною, доки в неї існують духовні потреби, а консумоване й корумповане суспільство їх заперечує, висміює, або просто ігнорує. Колись ми в цьому переконаємось, а зараз я хотіла б розповісти про конформізм на пострадянських теренах, про те, що він не здатен відповідати на виклики часу, а отже робить людину беззахисною перед неминучим розвалом цієї системи. З точки зору свого покоління, чия юність припала на часи брежнєвського застою.

Конформізм або колабораціонізм?

За сталінських і брежнєвських часів практично всі були колабораціоністами та конформістами внаслідок постійного й тривалого у часі морального, політичного і, безперечно, фізичного терору. Заборона комсомольцям і комуністам виявляти привселюдно релігійність – один з прикладів морального терору.У великих містах дружинники чергували біля храмів на великі релігійні свята, не пускаючи туди молодь, а в селах вчителі змушені були ганяти колядників.Відмова брати участь в антирелігійній чи ідеологічній пропаганді тягла за собою звільнення з роботи, виключення з партії. Без комсомольського квитка не можна було вступити до вузу чи технікуму, практично кожна посада вимагала партійного квитка.Моє покоління це добре пам’ятає.Покоління наших батьків жило під незмірно важчим тиском сталінського терору, коли за абсурдними звинуваченнями у спробі прорити підземний хід до Японії можна було загриміти на 25 років. Хтось знає про це з історії, а хтось відчув на власній шкурі увесь цей абсурд і знає, як це вчити історію КПРС з усіма її 25-а з’їздами, науковий комунізм, науковий атеїзм і таке інше.Власне, три покоління змушені були задовольняти свої духовні потреби потай, вдаючи лояльність до режиму. Як це не абсурдно, але частково ці потреби спершу задовільняла офіційна ідеологія, яка в епоху брежнєвського застою остаточно себе дискредитувала. Та й ставало дедалі важче вірити в ідеали комунізму.»Втома металу». Мені здається, що це й призвело до розвалу радянської імперії.
Ясна річ, увесь багатонаціональний радянський народ виявляв цілковитий послух, бо знав, що трапляється з тими, хто розтуляє рота для невдоволення. Існував пасивний колабораціонізм – це низка компромісів з власним сумлінням, показна законослухняність, підписанство під компроматом на невгодних, свідчення під тиском.Часом пасивний колабораціонізм будівничих розвинутого соціалізму міг стати активним. Людину вербували успішно, якщо знаходили на неї компромат ( крадіжки, аморальні вчинки, фарцування), і часом, вчинивши на неї психологічний та фізичний тиск.У другому випадку рятувала гра у вар’ята.У Київському університеті мій однокурсник Степан, отримавши пропозицію співпрацювати з Першим відділом, зробив великі очі й перепитав: «То ви хочете, щоб я доносив на своїх товаришів??» Вилаяли і відпустили. Бо лише ідіот міг таке сказали голові парткому. Все-таки то були 80-і. Не 30-і.
Сексоти були в кожному колективі і дізнавались про них геть потім.Студенти після закінчення вузу, працівники установ – після виходу таких на пенсію. Певно, у сексотів був план – щоквартальний, річний.
Львівський університет, з якого мені вдалося втекти до Київського, я покидала після 2-го курсу української філології щасливою, бо розуміла, що довчитися там мені не дадуть через …французьких екзистенціалістів.Я просто читала те, що видавалось у нас, не більше, правда, довелося брати дозвіл у директора бібліотеки, і ще ходила на літстудію «Франкова кузня», і не завжди мені вдавалось зберегти поважну міну на обличчі при обговоренні віршів про Леніна і Комцністичну партію.І от я пішла з обхідним листом з поверха на поверх, а потім розпитала, де Перший відділ.Хтось казав, ніби то філія КДБ, я й досі не знаю, чим там достеменно займалися, але треба було підписати листок, щоб мені віддали мої документи. Перший відділ я б зараз порівняла з катівнею НКВД, бо це було глибоко в підвалі, без вікон і з металевими дверима.Або з психлікарнею для буйних хворих. А тоді – просто підвал, бо про тоталітарні злочини ми мало що знали. В коридорі стояв столик і дві дівчини щось старанно писали навстоячки. На мене вони не звернули уваги.Механічно я зазирнула через плече, витягуючи з сумки обхідний, і прочитала вельми цікаву річ: «…зобов’язуюсь під час геологічної практики…» Тут я все зрозуміла! Мені навіть хотілось якщо не сказати щось уїдливе «агенткам», чи бодай скорчити гримасу «маска, я вас знаю», але тут ввійшов якийсь тип і закричав, що я тут роблю. Я з невинним виглядом тицьнула йому папірець і він послав мене у зовсім інший коридор. Тоді я подякувала долі ще раз, що більше не вчитимусь у Львівському університеті з провінційними фобіями кафедри української літератури. До речі, всі мої гонителі, що нацьковували на мене моїх колишніх однокурсників, коли я видала першу книжку, вже мертві. Як Розенкранц та Гільдестерн…Нехай спочивають там, куди їх помістив суд Божий. Втім, нами, як і в далекі часи застою продовжують правити живі мерці, колишні кадебісти, комуністи, які чудово вміють займатися колабораціонізмом. Ба, вони не вмирають, і їх стає дедалі більше, наче вони клонують самих себе.
Моє навчання у Львівському університеті проходило під страшилкою: « А пам’ятаєте, що було 1973 року?» У 1972 році студенти історичного факультету створили підпільний гурток з вивчення української історії, у 1973-у їх репресували.Мало сказати, що їм поламали життя. Як згадує один з учасників: в душі студенти їх підтримували, але сиділи опустивши голови.Боялися. Боялися всюди – у Львові, Києві, Москві, Тбілісі…І їхні діти бояться також виступити на захист власних прав, бо відрахувати з навчання завжди знайдеться привід, хоча Першого відділу вже не існує, як і «вовчих білетів». Але нікуди не ділася критична сіра маса, яка заробляє на проплачених мітингах, прикриває хабарників-викладачів, виходить з вузу із такою ж порожньою головою, як і зайшла.Зі збільшенням терору влади ця маса зростатиме і ставатиме агресивнішою. У всі часи важливішим є поставити питання «бути чи не бути», аніж обирати між конформізмом і колабораціонізмом.

Щось негаразд у нашім королівстві…

Частина мого покоління подалась у внутрішню еміграцію, суть якої напрочуд точно передав наприкінці 60-х Леонід Первомайський у вірші «Гамлет»:

Не прикидайсь ні мудрим, ані сильним,
Щоб не боятися страшних відкрить,
Доволі бути тихим божевільним,
Таким ще дозволяють говорить.

Внутрішня еміграція – це самоосвіта, самовдосконалення, творчість поза офіційною ідеологією. Покоління поетів 70-80-х, частина з яких спилася, померла від голодного виснаження, знало, що таке «паровоз» – ідейно витриманий вірш на початку збірки поезій.Але ми також дивилися елітарне кіно, читали західноєвропейську літературу, яка ще не встигла тоді перетворитись на суцільний комерційний проект, друкували під копірку вірші своїх ровесників, перекладали книги чи просто вірші без жодних грантів і стипендій…Нашими культовими книгами були «Степовий вовк», «Гра в бісер» Гессе, великий том «Американська новела» і «Сучасна латиноамериканська повість» в перекладі Покальчука. Ніхто не вступав до партії, чимало працювали кочегарами чи двірниками.Ми нечасто збирались разом, бо знали, що огранізованих людей переслідує Система. Або надто говірких. На кожного Гамлета знаходився свій Полоній. Семінари для творчої молоді в Ірпені аж кишіли сексотами, кімнати прослуховувались, обшукувались, але ніхто з нас не виявляв параної, сприймаючи все це з гумором. Проте декого не оминули божевільня або відбиті нирки в КДБ, слід від розпеченої праски на обличчі. Пришити кримінал таким людям було неможливо: вони були безгрішні наче янголи.
А потім все скінчилось – раптом і без крові.І настав час вийти з внутрішньої еміграції. Й поки ми виходили, прибуваючи зі свого Віттенберга, новий дім зайняла колишня партійна та літературна номенклатура, яка перебуває там і досі, про що я вже казала раніше, яку не здатен здмухнути жоден порив вітру історії.Всі знають, що вони були вірними слугами режиму задля високих гонорарів, редакторських та чиновницьких посад, дач, спецпайку, орденів і премій, в той час коли вішалися Григір Тютюнник, Віктор Близнець і вмирав Грицько Чубай. Навіть якщо й не брали участь у розправі, мати всі ці блага – аморально.Але деякі з цих людей навіть допомагали особливо талановитим і заслуговують на вдячність. Як воно вести подвійне життя, ми добре знаємо.
У фільмі Франко Дзефіреллі Гамлет майже не випускає з рук меча, вдаючи з себе божевільного, бо від цієї гнітючої реальності вдається втекти лише божевільному. Або стати колабораціоністом, поволі деградуючи в розтлінному середовищі. Але почувати себе людиною сумління – тут неможливо.Якщо раніше покоління було менш-більш рівне в своїх можливостях, тепер перед ним постає необхідність конкурувати або просто фізично виживати в кримінальній, чужій будь-якій культурі та моралі країні. Перейти зі стану внутрішньої еміграції до публічності, з Віттенберга до Ельсінору не кожному під силу, особливо, інтровертам.Тому одні йдуть в політику й бізнес, інші роблять кар’єру за допомогою грантів та стипендій, решта опиняється за бортом життя і отримує назву невдах, лише тому, що не вважає брати за доцільне участь в бенкеті під час чуми.Це позначається на якості суспільного життя. Перший відділ розформовано, Гамлет помер, убивши короля-узурпатора.А далі – як пише Шекспір – мовчання, тиша.

Про що мовчать у Ельсінорі

Мовчання – це також колабораціонізм. Якщо влада не зустрічає спротиву, вона тугіше закручує гайки.Розчарування – це ще не привід до колабораціонізму та конформізму, навіть якщо доводиться обирати між більшим і меншим злом.Сумління і віра в майбутнє повинні стати потужними мотиваторами поведінки кожного громадянина, незалежно від його становища, походження й принципів.Навіть кілька людей, що зуміють донести до суспільства принциповість і непідкупність, оздоровили б цей корупційний прогнилий Ельсінор, де королю дозволено все – фальш, вбивство, зраду. Інтелектуал, який співпрацює з владою – це найгірший вияв колабораціонізму, якими благими намірами він би не прикривався. Найгірший, бо інфікуються дух і розум, непроминальні речі на відміну від шматка сала й кіло гречки. Практично нічого не знаючи про американських трансцеденталістів середини ХІХ ст Ралфа Уолдо Емерсона і Генрі Торо, бо лише у 1982 році з’явилась збірка «Писатели США о литературе» з їхніми есеями, ми інтуїтивно відчували, що найкраща влада та, яка не втручається в наше життя і яку ми не помічаємо. Зрештою, про це ще казав Конфуцій. І про те, що якщо влада злочинна, народ має право її скинути.За певних умов брежнєвська влада наприкінці «дозволяла» себе ігнорувати, принаймні не посягала на наше приватне життя, а у засобах масової інформації залишалась ніша високої культури, де не диктували нам, як треба поводитися і не нав’язували примітивних смаків. Вплив , який мали на нашу свідомість часописи «Всесвіт» та «Иностранная литература», був колосальний.
Аполітичність врешті працювала на розвал системи, бо асоціювалась з пошуками себе. Натомість зараз аполітичність лише укріплює пострадянські політичні режими, які деморалізують суспільство, лякають хаосом і застосовують до нього терор, і не передбачає внутрішньої еміграції. Лише зовнішню, яка часом відривається від реального життя, але надзвичайно корисна, якщо не спрямована лише на тупе зароблянняя грошей. У нас не було змоги подорожувати фізично, ми жили за зачиненими дверима, ми навіть не знали, чи доживемо до перемін.Однак нас не назвеш втраченим поколінням, бо ми усвідомлювали, що так не повинно бути. Як і тоді, ми й зараз самі є учасниками історії і мусимо зробити все, щоб не стати співучасниками злочинів, які чинить влада. Завдяки «мовчанню» злочини стають дедалі страшнішими. Терор і репресії стають масовими.
Механізм масового терору у пострадянському суспільстві можна показати на прикладі подій в далекому Андижані ( Узбекистан) – розстріл мирної демонстрації, в якій загинуло кілька сотень людей, серед них жінки й діти. Усе почалося з арешту в червні 2004 року 23-х місцевих бізнесменів, звинувачених у «релігійному екстремізмі».Це було реакцією влади на зростання авторитету підприємців серед місцевого населення, оскільки вони платили непогану зарплатню і надавали соціальні пільги. Родичі й просто небайдужі під час судових слухань, які не мали нічого спільного з незалежним правосуддям, захопили місцевий Білий дім, обеззброївши охоронців. Вони вимагали справедливого суду. Далі дії влади виглядають цілком абсурдними для цивілізованої людини, але логічними для пострадянського суспільства, яке все ще можна успішно залякувати.
12 травня 2005 року “організатори” СНБ Узбекистану доручили своїм агентам вивести людей на вулицю.Вони поширили чутки, ніби 13 травня на площу імені Бабура приїде президент Іслам Карімов, з яким можна буде поговорити про свої проблеми. Тому люди й прийшли, багато людей, і по них несподівано відкрили вогонь. Ось так можна розправитися з опозицією, що вірить в доброго царя. Опозиція, яка залишає меч вдома, впаде беззбройною від чужого меча. Серед «терористів», з якими розправились тоді, були жінки, підлітки і навіть немовлята. Після фізичного терору почались переслідування тих, хто вижив.11 узбекських шукачів притулку депортували з України, незважаючи на всі зусилля правозахисників, грубо порушивши процедуру.За особистим розпорядженням тодішнього президента Віктора Ющенка.Йому йшлося тоді про автомобільний бізнес з Узбекистаном, що тут варті життя і свобода кількох людей… Навряд чи покоління Гамлетів зможе прийняти підміну моральних понять економічною чи політичною вигодою. Розумію, що ми відстали й не йдемо в ногу з корупцією, саморекламою, не вміємо подати себе як товар… Досить знати, що пострадянська влада не зацікавлена в тому, щоб суспільство процвітало, було освіченим, мислячим і економічно стійким. Ця влада не здатна впоратись ні з викликами глобалізацї, ні з громадянським суспільством. Вона є колосом на глиняних ногах, який підтримують люди, що не знають, куди йти. Бідні, зі страхом в генах, неосвічені, затуркані й забобонні… Тому найлегше влаштовувати показові розправи десь у провінції, де таких людей більше. Нічого подібного не може відбутися в країні, де недоторкана приватна власність і де дотримуються демократії, де дозволено випустити пару завдяки свободі зібрань і демонстрацій. Якщо ви думаєте, що подібні сценарії неможливі в Україні, то ви просто наївні й безпечні.Режим Карімова впаде лише за умови, якщо він буде невигідний США, які його підтримують матеріально.Чому вони це роблять – це вже інше питання.Є країни першого світу, є другого, а є третього, який з часом стає схожим на Ельсінор, коли всі мертві король, королева, принц, і на політичній сцені з’являється нікому не відомий Фортінбрас…