На сніг в Єрусалимі ніхто не чекає. Він з’являється там після довгих перемовин неба й землі, вкриваючи мури Старого міста. Сто чи й більше років тому чиясь відважна прабаба пішла на прощу до Гробу Господнього. Звісно, пішки. На жаль, море не вдається перейти пішки, бо доки чоловік живе на грішній землі, ноги його важкі. Довелось пливти й по морі, що серед землі, тому й звати його Середземне. І Єрусалим серед землі – подумала собі молодиця й тихенько зітхнула. А Господь – усюди.

Не годилася вона вже на те, щоб дітей родити, але годилася, шоб спокутувати гріхи свого роду й отримати на нього благословення. Була перед тим в Києві у святій Печерській Лаврі, де спочивають святі угодники, купила там рукавичку Феодосія , щоб прикладати до хворого місця. Як вийшла з церкви і побачила лелек, що летіли в ирій, за море, то тут же приклала рукавичку собі до серця. Дивіться, людоньки, навіть така пташина мандрує щоосені до Святої землі, шукаючи тепла й душевної розкоші. А вдова ні дітям не догодить, ні чужим людям, нікому їй сльози втерти. Пристала вона до прочан, буде в дорозі їсти варити, а чоботи взувати не мусить, бо не настарчишся тих чобіт. І кожух не знадобиться, там тепло.
І от перепливла вона море на великому кораблі. Пішли прочани числом сорок і дві душі, а вісім душ розлучилося з тілом, хто в горах, а найбільше на морі до Єрусалиму. Дивно було йти по землі, що не родить, а подекуди сам пісок. Йдуть вони вервечкою за своїм поводирем, як гусенята за гускою, і ось вдалині вже місто – не таке як на образах у церкві, але немає в нікого сумніву, що то Єрусалим, і всі моляться – хто наголос, хто про себе. А хто плаче від великої радості. Тільки у вдови заболіло серце, й приклала вона до нього праву руку, бо озирнулась назад, де втратила всю свою родину. Хоч вернеться – усе вже буде не таке, як залишила. Не лишила вона порожнє гніздо, лиш повне. Тісно їм буде в одному гнізді.
І випав того дня сніг у Єрусалимі, вкрив золоті куполи й пласкі дахи, і дерева, що їх називають пальмами, і дороги прочан з усього світу, а небо злилось із землею у білій пелені. Так було напевно тоді, коли Матір Божа тікала від Ірода й темненької ночі, в лісі на морозі вогонь розкладала. Коляда є така. І час приспів колядувати, вчасно прийшли.
Зачерпнула чиясь прабаба жменьку снігу, притулила до пересохлих уст, і видався він їй солодкий як цукор. І той смак утвердиться в ній до кінця її віку, бо все вона принесе з Єрусалиму: і прощення, й благословення, і свічки, і хрестики, і навіть жменьку святої землі, тільки сніг залишиться на серці – холодний і солодкий.