Колективна пам’ять може суперечити офіційній історичній науці й не мати на неї впливу,але це не означає, що спогади, родинні перекази, версії тих чи інших подій малодостовірні та незначущі. Вони здатні затьмарити дзеркало об’єктивності, вдаваної чи справжньої, а отже, спробуймо відчути себе одним із носіїв цієї колективної пам’яті, навіть більше: усвідомити себе цим носієм, знаючи точку зору писаної історії. Віднедавна у нас в Україні практикують інтерв’ю як метод історичного дослідження, опитуючи, наприклад, жінок певного віку, чи учасників повстанського руху.Одна річ, коли колишній в’язень сталінських таборів пише книгу спогадів, піддаючи їх самоцензурі, а інша, коли він просто звільняє себе від спогадів, розповідаючи про пережите зацікавленим слухачам.

Диплом історика не є єдиною перепусткою на поле пошуків історичної правди.Кожен з нас є носієм спогадів чи родинних переказів.Усе це я не пережила, а чула від односельчан і родичів. У їхніх спогадах та переказах присутні різні версії, чутки, свідома неправда і багато мовчання. Двадцять років тому вони ще вперто мовчали, і пішли з життя, не сказавши ні слова, щоб не зашкодити своїм рідним та близьким.Якщо я так само мовчатиму, то всі ці згадки, спогади, почуття зникнуть назавжди. Колективна пам’ять повільно руйнується, мине десять років, і вже не залишиться очевидців того, яким було галицьке село в другій половині 40-х років.
Я б назвала його селом-заручником.

Закон неназивання

Село під час немирних часів чи переміни влади грабують, вилучаючи з приватних господарств провіант, або ж воно годує біженців і повстанців, останні наражають його на жорстокі переслідування.У всі часи селян вважають неосвіченими, скупими та інертними.Сталін так і прямо казав: «гній». Що таке перші совіти, селяни уже довідались.Вистачило два роки, щоб вважати німецьку окупацію ледь не порятунком. Але й вона показала своє нелюдське обличчя, розпочавшись з розстрілу євреїв.Один з мешканців Урожа витяг єврейську дитину з-під ліжка, не дав їй врятуватись. Не німецький солдат. Не німці виказували євреїв.Особливість цього явища така, що імена людей, які вчинили злочин проти людяності, досі не вимовляють вголос, хоч ті вже й померли.Кругова порука.Не поспішаймо її засуджувати.Це краще назвати колективною відповідальністю.Зміни режимів у ХХ столітті зруйнували сільську громаду, але не торкнулись останньої її опори – не називати імена. Бог все бачить. Я теж їх не називатиму.

У нас в Урожі був дурник, який завжди ходив у шапці.Як тільки хтось з дітей зривав з нього шапку, він сідав на землю, затуляв обома руками голову, й невтішно плакав.Під час війни трирічним хлопчиком він отримав черпаком по голові від німця й нібито від того став недоумком, втративши мову.Ті ж німці під час голоду в 42-ому році вивезли селянських дітей, і серед них мою маму, в Раву Руську.Її тато біг за возом і просив повернутися.Мамі не дозволили.Вона мешкала якийсь час в господині, що не дуже добре до неї ставилась, й дуже сумувала за домом.
У голод бабця пішла на Волинь міняти вишиті скатертини й одяг на хліб, і побачила якось пограбовану мертву жінку. Вона не могла цього ніколи забути, бо це могло трапитись з будь-якою жінкою.
Нашій родині «пощастило».Померло двоє коней, і родину з п’ятьма дітей не вивезли в Сибір, бо не було кого розкуркулювати.Утім, найстарший син уже побував у Німеччині на примусових роботах, ще один хлопець з нашої родини опинився у концтаборі, а після війни залишився у Польщі.Мав там двох дочок.І дуже рано помер від сухот.У мене є листи, які писала його дружина свекрусі, нашій родичці.
Колгосп, податки – усе як і на сході.Податки з курей, плодових дерев. Селянам дають вижити, як дають вижити худобі. В колгоспі люди навчились красти.Спершу, щоб вижити.Потім, з лінощів.На початку 90-х колгоспна худоба просто гинула з голоду, бо працівники все розікрали для своїх корів.Від вл сних кількох моргів поля, що іноді дарувались бідним родичам, так зробив мій прадід, до зарослих пирієм і терном полів, які нікому не потрібні, бо земля сяк-так прогодує, але не вивчить дітей і не купить ні меблів, ні одежі, – ось шлях галицького селянина на протязі трьох поколінь.Зараз земля для нього – це те, що він здатний обробити зі своєю невеличкою родиною. Купувати городину – ганьба.Але збіжжя для годівлі свиней і худоби – можна.
І відмова в пересуванні.Селяни вважались неповноцінними громадянами.Вони навіть не мали паспортів.Щоб отримати паспорт, треба було вислужитись перед владою, мати зв’язки, вступити в комсомол. Почувати себе у пастці – це було незвичне відчуття.Для селянина природно перебувати під владою землі, він може бути її рабом, але з власної волі, не з примусу. Документи кріпаччини були поховані в домовині ще в 1848 році, і поставлено кам’яний стовп на відзначення цієї події.Я знаю, принаймні два місця, де начебто поховали ці документи.Тут колективна пам’ять фактично майже зникла.

Хто терпен, той спасен

Селянин здатний вижити при будь-якій владі, але терор, що почався при других совітах , був явищем надзвичайним і наклав відбиток на свідомість кожного.Уявімо, що відчував стародавній прус, дивлячись, як стинають священний дуб, чи слов’янський язичник, на очах якого кидають у Дніпро ідолів.Ні, в повоєнному селі ніхто не обливався слізьми й не ламав руки, вигукуючи: «Видибай,Боже!» Греко-католицька церква була заборонена, але залишилась православна.Уніатські священники або перехрещуються, або йдуть у підпілля.Один з таких підпільних священників з Тернополя охрестив мою дочку в 1987 році.В миру він був учителем. Ситуація нагадує часи переслідування катарів на початку 14 століття: « Є дві церкви: одна гнана і прощає, інша владарює і здирає шкуру» ( вислів Пейре Отьє) У селі були москвофіли, яких це тішило, а інші змирились, і після того, як нова влада закрила церкву Святої Покрови в центрі села й знищила всі кам’яні надгробки довкола неї, пішли до другої, що була раніше цвинтарною каплицею.Але з якою люттю в 90-х роках вони відібрали ту церкву, довідавшись, що вона належить Московському патріархату! Викинули священникову родину з попівства й вигнали з села.Про це писали в багатьох газетах.
Гадаю, духовне опертя насильству над вірою давали дві речі: усвідомлення того, що це влада Антихриста і внутрішнє відчуження від неї, а друге, що треба зберегти віру, передаючи її дітям, які змушені були вести подвійне життя. Хто терпен, той спасен –молодше покоління не сприймало цієї заповіді старших. Воно вже не впізнавало Антихриста. Якби позачиняли усі церкви, трапилось би те, що я спостерігала на Київщині на початку 80-х: на весь Поліський район жодної церкви.В селі, де я вчителювала, єдине, що знали діти з різдвяного фольклору, було «Щедрик-ведрик, дайте вареник.»
… Коло зачиненої церкви стояла маленька капличка з гіпсовою фігугою святого Миколая, обкладеною восковими квітами.Дітьми ми любили зазирати у скляне віконце, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло.Нам усім, незалежно чиї ми були діти, святий Миколай клав під подушку пакунок цукерків, або ще щось.Це було справедливо, бо ми були чемними чи намагались ними бути.
Один чоловік після війни служив у»стрибках»( то був спосіб отримати паспорт і втекти до міста), розстріляв цю капличку зі святим Миколаєм. Бог його покарав: він після контузії захворів на епілепсію. І не мав дітей.

Дві ложки й миска

До війни в Урожі була сільська кооперація, захоронок ( дитячий садок), школа, осередок «Просвіти», хата-читальня, кілька крамничок.Одна крамничка досі збереглася.У школі я вчилася 4 роки, потім її в 90-роках, роках руїни, знесли, хоча вона могла ще простояти сотню років.На її місці стоїть неоковирна символічна могила січових стрільців. А хата-читальня досі використовується як клуб. Панські стайні й конюшні стали основою колгоспу.Потім усе розтягнули й розікрали. Відбери у селянина право розпоряджатися своєю власністю і він деградуватиме.

Після війни село стало моноетнічне.Поляки і євреї зникли.Їхні замкнуті в собі невеликі громади не залишили по собі навіть могил.Лише нечіткі з часом спогади, страви, що їх досі готують, вважаючи українськими, слова…
Слова, слова, слова…, як сказав Шекспір.
Замовчування означає, що людям є що приховувати. Як би там не було, але на обелісках, де викарбувані імена жертв війни та репресій, немає польських та єврейських прізвищ.Просто мешканцям села навіть не спадало на думку внести цих людей у список.
У 1946 року моя мама вишила собі сорочку.Їй було 16 років.Вишила без канви на дешевому фабричному полотні так, як вишивали в селі: червоним і чорним хрестиком.Тепер у селі вишивають, копіюючи орнаменти з журналів.Ця сорочка і досі в мене.
Мама розповідала, що в сусідів хтось працював на водотязі й отримував пайок. Решта просто голодували, харчуючись тим, що мали. У переднівок було найгірше.Мама лягала спати, щоб не відчувати голоду.
Але юність завжди торжествує.У мене є дівочий альбом 1947 року (14.ІІІ – 9.ХІ) з піснями і побажаннями.Туди вклинюються й російські пісні, занесені прибульцями.Ось список пісень.

• «Грай, гармошко, про любов»
• «Заповіт»
• «Верховино, світку ти наш…»
• «Поза лугом зелененьким»
• «Там у полі верба»
• «Ой саду вишневий, мій саду»
• «Їхали козаки»
• «Сплять кургани зорряні»…(правопис збережено)

Спершу пісні перекладались з російської, потім ні.

• «Катюша»
• «Соловушки»
• «На поле танки грохотали»
• «Прощай, Маруся»…

Альбом належав дівчині, з якою зустрічався мій дядько Йосип, що його о вбили 1946 року. Є там і запис моєї мами:” Що на спогад написати то сама не знаю, хіба щастя Побажати від душі бажаю! На добру згадку вписалась Янка Басараб”( правопис збережено)
До села прибули вчительки, фельдшер, агроном – усі зі східних областей. Вони згодом і мене вчили.Жодної різниці між вчителями, що були місцевого походження, й ними ми не відчували. Дівчата поодружувались з місцевими хлопцями й легко асимілювались.Нікого не вбили, нікого не тероризували.Свекруха моєї сестри, за фахом фельдшер навіть надавала допомогу пораненим повстанцям, ризикуючи життям .Люди в нашому селі дуже здивувались би, почувши про звіряче замордованих вчительок-східнячок. Дівчата приїхали сюди не з власної волі.І поводили себе коректно, тобто не стали доносити.
Багато хлопців пішли в армію ще в 1945 році.Дехто служив навіть 7 років.Мій дядько Іван служив у Калінінграді, ще хтось в Мурманську. Іноді переписувались метрики, шоб не потрапити в призов 46-47 років.
Тепер у клубі крутили фільми, звісно, радянські, молодь ходила на танці.Іноді туди заглядали солдати й спалахували пристрасті, бо місцеві хлопці не дозволяли дівчатам танцювати з «москалями».Російська мова була для молоді чимось екзотичним, як і російські пісні.На стику двох культур в Галичину проникала нова ідеологія.Її сприйняття чи несприйняття залежало від родини.Мій тато писав патріотичні вірші, які потім довелось спалити.
Мама розповідала, як у дев’ятому класі один хлопець написав на дошці Сталін – кат народу.Поруч з ним була моя мама.Вона негайно стерла з дошки напис, бо знала, чим це може закінчитись.
Мої батьки, молоді вчителі, одружились, маючи одну миску й дві ложки.У мами була одна ситцева сукенка.
Вони вчителювали в селі Опака, звідти почався їх довгий трудовий шлях. Місцевий партійний функціонер підпалив унікальну дерев’яну церкву 16 століття. Коли помер Сталін, на траурному мітингу мою маму почав душити істеричний сміх:»Усі плачуть, а я хочу сміятись, і не можу нічого з собою вдіяти». Вона чекала тоді другої дитини.

«Немає кінця як бандерам»

Не маючи змоги втекти з села й розчинитись у міському натовпі, селяни нажахано спостерігають, як біля клубу після чергової нічної стрілянини в лісах, що тягнуться з гір вздовж ріки Бистриці, скидають тіла вбитих повстанців для опізнання.І кожна мати, чий син зараз воює в тій трагічній війні, сподівається, що її дитини там не виявиться.Одного разу привезли трьох вбитих юнаків, трьох братів, і мати прийшла подивитися.Але нічим не зрадила себе. Ботоді б усю родину вивезли до Сибіру.Звідти ніхто з нашого села не повернувся.

У гірському селі Сторонній їх полягло 200, і тіла повстанців, як у античній трагедії про Антігону, до весни лежали непохованими.Так наказала влада.
Повстанці – ті ж селянські діти, дехто з них побував на примусових роботах в Німеччині, дехто навіть в концтаборі.Можна уявити, як вони сидять в засідці біля дороги на Самбір, зійшовши з гір, як відходять після перестрілки в глибочезні яри в бік Винник, як ховають товаришів у безіменних могилах.Одну таку я знайшла край лісу, горбок землі.Навпроти росла стара дика груша.Місце, яке можна відшукати.Але, видно, так і не було кому шукати.
Моя мама ходила в 11 педагогічний клас до Підбужа і нераз бачила повстанців на чатах.Вони мовчки пропускали дівчину, і жодного разу не зачепили.
Село годує повстанців, які приходять потай, вночі.Ризик смертельний для обох сторін. Для селян, бо хтось з сусідів може донести, для повстанців – ймовірність засідки. Зрада для обох сторін – фатальна. Взаємна довіра вмить буде зруйнована і її наслідки впливатимуть на долю всього народу. До нашої хати теж приходили.Дідо сказав із серцем:
— Ви вбили мого сина!
То було після того, як застрелили мого дядька.
На що йому відповіли:
— То не ми, вуйку.Ми знаємо, хто вбив вашого сина.
Для мене ця трагічна історія довго залишалась темною.На пам’ятнику, що стоїть в центрі села ще з радянських часів, викарбувано: Басараб Йосип Григорович. Вважалось, що його вбили повстанці.Однак, у нашій родині ніколи не згадували про них лихим словом, як, зрештою, в цілому селі. Я жодного разу не чула від своїх односельців слів осуду чи ненависті, хоча саме селяни винесли на своїх плечах тягар цієї відчайдушної боротьби Повстанці вбили у нашому селі лише одного чоловіка – голову сільради, але не тому, що він був головою сільради, а тому, що доносив. По нього прийшли в клуб під час кіносеансу і вивели на очах всіх людей.
Потім я чула версію, нібито дядька вбили помилково замість іншого. І так воно, власне, й було. Голова колгоспу, голова сільради та інші начальство знали, що уночі на колгоспну контору буде здійснено напад «фальшивих» бандерівців, які займалися такими речами, щоб дискредитувати повстанський рух в очах місцевого населення.До складу загонів лжеповстанців обов’язково входили аборигени, які розмовляли діалектом і знали психологію тутешніх селян.Вони, звичайно, не могли проникнути в криївки, але займались терором стосовно людей, що здебільшого змушені були організовувати колгоспи, лікувати, навчати дітей у школах.Вони приходили за провіантом по ночах, щоб викрити постачальників.Вони намагались завербувати в ряди повстанців місцевих юнаків.
Начальство довідалось якимось чином про напад і послало замість себе кількох сільських хлопців, серед них Йосипа та його молодшого брата Івана.Послали на вірну смерть.То було просто нічне чергування, зброї ніхто хлопцям не дав.Мого дядька і ще одного хлопця вбили, Івана поранили. Розривними кулями, щоби було надійніше.Коли про це довідалась моя мама, вона не пустила бабцю до тіла, доки не обмила кров, бо обличчя брата було геть спотворене. У свої 16 років вона була безстрашною.
Селяни ніколи не помилялись і завжди відрізняли фальшивих повстанців від справжніх.Один хлопчина з Нагуєвич пас корови, коли надійшли повстанці й почали кликати його і старшого брата з собою.Але хлопець впізнав між них одного, що пішов у «стрибки», і не піддався.Його почали бити,і напевно, закатували б до смерті, але на щастя прибіг батько й оборонив. Пізнавали й по агресивній поведінці, по тому, як лжеповстанці виявляли зверхність до селян, або й просто зневагу.Вони не просили, а вимагали.
Моя бабуся з дідом, безперечно, знали, хто був причетним до вбивства їхнього сина, але що вони могли вдіяти, коли йшлося про односельців. Бабуся пригадувала, як того чорного року хтось вибрав усю цибулю на її городі, вперше у житті її обікрали.Село почало деградувати. Зараз обкрадають не лише городи, а й хати, і навіть цвинтарі.
Інфіковані почуттям вищості, яке давала влада і зброя, місцеві нерідко були ще жорстокішими, ніж енкаведисти.В них вибухали притлумлені комплекси меншовартості, дитячі образи, вони швидко втрачали над собою контроль, як той майор з Нагуєвич, який приїжджав до Залоктя , села в горах, і міг встромити перехожому дуло пістолета в рот, і брудно лаятись.
І так тривало аж до початку 60-х.Мама пам’ятає, як одного дня до неї постукали у вікно повстанці, питаючи дорогу в гори.
Останні повстанці були незвичайними людьми.Вони, мабуть, сильно відрізнялися від довоєнних, адже ця влада прийшла надовго і боротись з нею ставало дедалі важче.Але жодна влада не буває вічною. У нас в селі досі кажуть, коли справа затягується: «Немає кінця як бандерам».Можна по-різному трактувати цю приказку. Звідси й феномен села, як території, яка завжди в облозі, завжди в очікуванні нападу.Століттями селяни сіяли, не знаючи, чи жнивуватимуть.І при цьому не забувають повторити закляття слова, що віддають гіркотою: Як дасть Бог дочекати.