Мав п’ятеро дітей: двох синів і три дочки, і не раз говорив: « Я маю вас, дітоньки, як п’ять пальців на руці». Тулив їх докупи, пальці до пальців, що виростали з однієї долоні наче колоски з нивки.
По війні найстаршого сина вбила сліпа куля. Сплутали його повстанці в темряві з іншим, Читати більше »
Ця нитка тягнеться ще з тих часів, коли вона працювала на прядильній фабриці.Вбога юність, самотня й неприкаяна, з печаттю бунту.Напевно, тоді вона випряла собі нитку долі, вертаючись поночі порожньою темною вулицею в злиденну найману квартиру. Відтоді нитка час від часу стримує її, боляче впиваючись у серце, нагадуючи, що місце, на яке вона заслуговує,там, на прядильній фабриці, серед жінок, що обрізають гострими ножицями кожен порух твоїх молодих незміцнілих крил. Читати більше »
Того дня у міській ратуші зібрався увесь магістрат. День був спекотний, дощ не навідував їхнє місто уже місяць і всі шість криниць майже пересохли. У них завше був вологий клімат, земля довкола добре тримала вологу, та й запасів харчів мало вистачити надовго. Наскільки довго – ніхто не підраховував: вони усі на чолі з паном бургомістром не думали про далеке майбутнє. Наразі йшлося про воду. Читати більше »
Коли жінка кидає родину і світ задля віри та істини. значить. то не була її справжня родина і світ. її гідний.Голос сумління раптом виривається з -під попелу домашнього вогнища і перетворюється на вогонь одержимості. Він спалює дім. все начиння. але замість того. щоб наче біблійний Йов плакати на попелищі. Читати більше »
На сніг в Єрусалимі ніхто не чекає. Він з’являється там після довгих перемовин неба й землі, вкриваючи мури Старого міста. Сто чи й більше років тому чиясь відважна прабаба пішла на прощу до Гробу Господнього. Звісно, пішки. На жаль, море не вдається перейти пішки, бо доки чоловік живе на грішній землі, ноги його важкі. Довелось пливти й по морі, що серед землі, тому й звати його Середземне. І Єрусалим серед землі – подумала собі молодиця й тихенько зітхнула. А Господь – усюди.
Не годилася вона вже на те, щоб дітей родити, але годилася, шоб спокутувати гріхи свого роду й отримати на нього благословення. Була перед тим в Києві у святій Печерській Лаврі, де спочивають святі угодники, купила там рукавичку Феодосія , щоб прикладати до хворого місця. Як вийшла з церкви і побачила лелек, що летіли в ирій, за море, то тут же приклала рукавичку собі до серця. Дивіться, людоньки, навіть така пташина мандрує щоосені до Святої землі, шукаючи тепла й душевної розкоші. А вдова ні дітям не догодить, ні чужим людям, нікому їй сльози втерти. Пристала вона до прочан, буде в дорозі їсти варити, а чоботи взувати не мусить, бо не настарчишся тих чобіт. І кожух не знадобиться, там тепло.
І от перепливла вона море на великому кораблі. Пішли прочани числом сорок і дві душі, а вісім душ розлучилося з тілом, хто в горах, а найбільше на морі до Єрусалиму. Дивно було йти по землі, що не родить, а подекуди сам пісок. Йдуть вони вервечкою за своїм поводирем, як гусенята за гускою, і ось вдалині вже місто – не таке як на образах у церкві, але немає в нікого сумніву, що то Єрусалим, і всі моляться – хто наголос, хто про себе. А хто плаче від великої радості. Тільки у вдови заболіло серце, й приклала вона до нього праву руку, бо озирнулась назад, де втратила всю свою родину. Хоч вернеться – усе вже буде не таке, як залишила. Не лишила вона порожнє гніздо, лиш повне. Тісно їм буде в одному гнізді.
І випав того дня сніг у Єрусалимі, вкрив золоті куполи й пласкі дахи, і дерева, що їх називають пальмами, і дороги прочан з усього світу, а небо злилось із землею у білій пелені. Так було напевно тоді, коли Матір Божа тікала від Ірода й темненької ночі, в лісі на морозі вогонь розкладала. Коляда є така. І час приспів колядувати, вчасно прийшли.
Зачерпнула чиясь прабаба жменьку снігу, притулила до пересохлих уст, і видався він їй солодкий як цукор. І той смак утвердиться в ній до кінця її віку, бо все вона принесе з Єрусалиму: і прощення, й благословення, і свічки, і хрестики, і навіть жменьку святої землі, тільки сніг залишиться на серці – холодний і солодкий.
Вишукана мова снів годиться для вишуканих книг. Дослідник і шанувальник пташиної мови, геть забутої зі зникненням гальярдів, Хорхе Луїс Борхес переповів усі найвідоміші сни з книг, вилучивши їх із літературних пам’ятників у твердих палітурках. Сон фараона про сім худих сім тлустих корів, і сон Якова про драбину в небо і ангела, що не дає на неї ступити, віршований сон Кольріджа про Кубла-хана… Читати більше »
У дитинстві перед Новим роком ми знімали з верхньої полиці у коморі коробку з ялинковими іграшками, щоб протерти скло м’якою ганчіркою.
Чомусь завжди одна з іграшок виявлялась розбитою, однак і бите скло ставало в пригоді: на вікні між рамами стелили шар вати і посипали його блискітками. Читати більше »
Ми зазирали у замкову шпарину і бачили облуплену стіну із химерним рослинним орнаментом, а потім підсаджували одне одного й бачили у вузькому вікні небо із зірками. Блакитне небо із золотими зірками. Воно було несправжнє, і тому здавалось неймовірно гарним сільським дітям, що досліджували й пізнавали світ таким, яким його бачили їхні очі, чули їхні вуха і смакували їхні язики. Читати більше »
У домі , куди я приїжджаю не так часто , як би хотілося , ніхто тепер не живе. На неторканому подвір’ї сліди котячих і пташиних лапок. Я запнула вікна шторами , бо весною сніг такий сліпуче білий , і такий небажаний. На стіні не висить календар. Я більше не питаю нікого , чи вже весна чи ще зима. Це й так видно. Читати більше »
Дитиною мені снився сон, ніби я перебуваю в безконечній сірій порожнечі, і поволі зменшуюсь, щоб нарешті зникнути. Здавалось, вся свідомість перетворюється на звуки, звуки – на мелодію, настільки нелюдську й сумну, що витримати її неможливо. Потім я читала, ніби подібні сни пов’язані з родовою травмою і сняться багатьом людям. Сірість, зменшення, страх. Крик при пробудженні. Як крик при народженні. Читати більше »
Мені кілька разів траплялось бачити на дорозі мертвих людей, жертв наїздів, але чому їх не бачили інші? Тому що не хотіли, чи в них були інші очі, ніж у мене?
Востаннє я бачила на дорозі старшу жінку, в товстих бавовняних панчохах, у вицвілій рожевій куртці.Вона могла йти на базар, чи на жебри, і переходила вулицю, коли її збила машина. Тепер вулиця була порожня. Читати більше »
Маленький дім на піску, хатина равлика, покинута так давно, що дощі вишарували її до майже білого. Павук тримає її на прив’язі, що тягнеться в небо, наче мотузка індійського факіра. Дім стоїть на березі озера, в якому пуголовки, схожі на коми, чекають переходу до сухопутного існування. У воді, теплій від сонця, живуть й інші істоти, яких не кожен побачить, а також віддзеркалення куща шипшини, з якого одного дня впадуть скоріше білі, ніж рожеві пелюстки і попливуть вітрилами, куди пожене їх вітер. Читати більше »
Стежка то з’являлась, то зникала, можливо, то була вже інша стежка, не та, що спершу. Стежки й стежечки бігли, залишаючи на твердій, без жодних ознак трави послання людям і звірям.Останні принаймні могли прочитати те, що написане, і в їхній свідомості спалахували образи чоловіка з рушницею, лисиці, миші-полівки, змії… Читати більше »
Мені було три роки, коли ми переїхали жити до бабусі.Я пам’ятаю, як підійшла до величезного куща з біло-рожевими квітами, що запаморочливо пахли.То був справжній культурний шок, бо квіти нависали гронами і до них можна було доторкнутись. Але я не торкнулась. Я дивилась на них, як дивляться на картину в музеї. Читати більше »
Відгриміло, відблискало, відстугоніло, а ще хвилину тому лише краєчок вибляклого неба захопило синьою тінню.Згасло світло – як шкода.Озвався давній страх, коли світла не бувало по два дні, й увечері немилосердно чаділа гасова лампа, наповнена соляркою, рядки в книжці розпливалися й доводилося йти спати. Читати більше »
Дім починає гинути, коли приходить хтось чужий, і з метою поживитися розбиває перше вікно. Старий здичавілий сад розбиває друге вікно, пересвідчившись, що в дім ніхто вже не повернеться.Покручені гілки роздирають його плоть, зривають підлоги, обдирають стіни від тиньку і пробивають стелю. Дух дому вилітає через діри в даху, вороття вже немає. Читати більше »
Залите кров’ю Орфея листя кленів і дикого винограду в осінніх гаях , голова котиться слизьким схилом, сірі мотузки пагонів позбулись останніх листочків цього ранку, коли так різко похолодніло, і в тяжкому напівсні заснули біля печери свого пана вакханки. Коли вони прокинуться і побачать кров, а неподалік розтерзане тіло волоцюги, то спитають одна в одної: Читати більше »
Дочка зриває апельсин в передмісті Єрусалиму, як зривають золоте яблуко в саду Гесперид.Так само зірвала я апельсин в Сан-Дієго на березі Тихого океану.Між цими двома подіями не існує розриву в часі й просторі.Ми самі здатні зробити наш час міфологічний, а простір священним, проникнувшись шанобливістю до певних речей, що їх уява притягує з різних кутків Всесвіту і оселяє в нашій свідомості. Читати більше »
Маленький дім на піску, хатина равлика, покинута так давно, що дощі вишарували її до майже білого.Павук тримає її на прив’язі, що тягнеться в небо, наче мотузка індійського факіра. Дім стоїть на березі озера, в якому пуголовки, схожі на коми, чекають переходу до сухопутного існування.У воді, теплій від сонця, живуть й інші істоти, яких не кожен побачить, а також віддзеркалення куща шипшини, з якого одного дня впадуть скоріше білі, ніж рожеві пелюстки і попливуть вітрилами, куди пожене їх вітер. Читати більше »
Polski