Маленький дім на піску, хатина равлика, покинута так давно, що дощі вишарували її до майже білого. Павук тримає її на прив’язі, що тягнеться в небо, наче мотузка індійського факіра. Дім стоїть на березі озера, в якому пуголовки, схожі на коми, чекають переходу до сухопутного існування. У воді, теплій від сонця, живуть й інші істоти, яких не кожен побачить, а також віддзеркалення куща шипшини, з якого одного дня впадуть скоріше білі, ніж рожеві пелюстки і попливуть вітрилами, куди пожене їх вітер.

Цілий всесвіт, модель, яку око виокремлює лише тоді, коли серце сповниться жалем до минущості й нетривкості цього життя, де людина лише одна з ланок, а не завершення еволюції.Однак, коли вона починає про це думати, присівши навпочіпки коло порожнього дому равлика, на поверхні калюжі з’являється і її тінь, і вона стає частиною оцього всесвіту, і тінь птаха, що завис на мить у повітрі, теж стає його частиною.
Про жодне щастя тут не йдеться, лише про спокій. Пуголовки відпливають на той бік, де сонце, подалі від тіней.Якби то була тінь від хмари, вони поводилися б так само.
Їхня свідомість вперто не бажає контактувати зі свідомістю шипшинового куща, птаха і людини.І ті так само не бажають дізнатися, як воно бути пуголовком, що одного дня стане жабою і пострибає по рідкій траві.А пуголовок не дізнається, як це квіти перетворюються на тверді червоні плоди, навіщо птахи літають, і як це жити у домі під сірим шиферним дахом.Бо це йому не потрібно.У нього інше призначення в житті.

Зрештою, навіть люди, що відрізняються згідно Канта, уявою від інших істот, і через те змінюють до невпізнання як власні та чужі території, воліють не контактувати з собі подібними, якщо це їм не потрібно.Інстинкт виганяє їх з теплого лона матері, але все одно вони відгороджуються від світу камінням, цеглою, деревом і склом.Світ будується з аналогій, і поза ними нічого немає. Доказом цього є людська мова, яка зафіксувала всі існуючі аналогії в словах. Ми, люди, не можемо вийти поза наші аналогії, і це викликає в нас неспокій і передчуття нещастя.Ми можемо змінити світ, навіть передбачити наслідки цих змін, проте не здатні створити принципово іншу систему, яка б не спиралася на аналогії.
Павутинка, один кінець, якої кріпиться до життя, якого насправді немає, а інший зникає у небі – ось це наша уява. Якби Кант жив вічно, можливо, він дійшов би до висновку, що уява притаманна всьому сущому і написав би Критику уявного розуму.