Тут я обмежусь передмовою, де все сказано про історію написання книжки.

Переднє слоЛюди чомусь вважають щоденник приватною справою, не призначеною для читання сторонніми.Насправді письменники набагато відвертіші у романах, аніж у своїх щоденниках. Тут вони чудово знають, що кожне написане слово  може свідчити за чи проти них, а тому самоконтроль і самоцензура в літературному щоденнику на вищому рівні.

Читати більше »

Я не думала, що можна написати таку книгу. Це свого роду духовна історія Урожа, пропущена через моє сприйняття й осмислена упродовж багатьох років. Люди люблять, коли я розповідаю їм всілякі історії про Уріж. Ось я їх зібрала докупи, бо колись мене не стане, і не буде кому все це розповісти.
В «Урізькій готиці» три покоління священиків вели книгу, в якій записували не лише місцеві незвичайні події, а й сни своїх парафіян. Читати більше »

Старий наклад давно розійшовся і я видала цього разу «Слугу з Добромиля» у «Приватній колекції» Василя Габора. Для оформлення знайшла серію фламандських гобеленів 13 ст. «Анжерський апокаліпсис». Попередня книга була оформлена оригінальними світлинами, але той чоловік на обкладинці зовсім не був схожий на Слугу.

У страшну спеку в липні 2012 року ми з Василем вирішили зробити зустріч з мешканцями Добромиля. Поїхав з нами Мирон Іваник, мій добрий геній. Мені хотілось почути від них… Навіть не знаю, що я хотіла почути. Читати більше »

Я написала про той момент, коли Кенігсберг став Калінінградом.Ім’я змінює долю.Я могла б написати інший, не такий експериментальний роман, але відмовилась, хоч і знала на той час досить багато.

Відставний офіцер пруської армії (Герман) у 185… році спить і бачить, як руйнується і палає не то Карфаген, не то Кенігсберг. Чотирнадцятирічна Юлія у 1945 році, коли палає Кенігсберг, спить і бачить себе у 19 ст. Вони ніколи не зустрінуться.Просто я дивлюсь їхніми очима на Кенігсберг.
Усе, що я відчувала, працюючи над книгою, день за днем описано в Кенігсбергзькому щоденнику. Читати більше »

Видана маленьким накладом, ця книга найдорожча для мене. Іншої такої я вже не напишу. По суті, це один роман, виданий так, що ти заходиш у Східні Ворота і виходиш через Західні. Ця ідея дуже сподобалась Василю Габору. Мені сподобалось оформлення Андрія Кіся — біла книга з вікнами-отворами. Я сама ніколи не заходила і не виходила через двері. Лише через вікно. Видати цю книгу було дуже важливо для мене. Тепер я переконана, що Притулок готовий прийняти до себе кожного, хто його потребує. Імена Писарів — Антон і Яків, щоб ви знали. Читати більше »

Колись давно Микола Жулинський сказав, що мріє про книгу моїх новел. Як я казала раніше, оповідан ня пишу рідко.Просто находить на мене щось і я раптом починаю писати їх одне за одним. І знову – тривала пауза. Але відколи я почала писати есеїстику, мені вдалось створити гібрид есе і новели. Можливо, це супроти канонів, але канонами я ніколи не переймалась. Письменник мусить бути відважний. Деякі мої останні речі настільки переповнені символами, прихованими цитатами, що їх не візьмеш голими руками.Критиків це дратує, але це не ті критики, чия думка мене має обходити. Як не дивно, але читачі дуже охоче купували цю книжку, хоч це й не роман. Зараз романом називають усе, обсягом більше ніж 50 сторінок. Читати більше »

«Королівство» треба було перевидати хоча б для того, щоб виправити помилки у тексті. Мали бути перевидані й «Книгоноші з Королівства», але у видавництва фінансові труднощі. Та я все одно рада, що хоча б вийшла ця книга. Читачі мене запитували, де «Славетні коти Королівства» і «Книга переліток». Оскільки я не збиралась писати продовження, то подумала, що можна написати оці дві книжки. Це було важко, бо треба було придумувати казкові історії.Я не хотіла їх штампувати, бо це найлегший шлях, і до того ж дуже нудний.У мене є лише кілька з однієї й інщої книги.Тому я даю тут рукописний варіант «Славетних котів Королівства». Не все мене влаштовує, може, колись напишу ще. Читати більше »

Історія цього роману – в історії моєї родини. Мій дідо ще перед війною, пасучи коней за рікою, бачив зачарованих музикантів і панну з жовтим волоссям. Я назвала їх – Ті, що літають в повітрі.Британці називають їх сідами ( різновидом ельфів). А дія роману відбувається у 16 столітті, в містечку Журавно, де Свіча зливається з Дністром, і де добували ще 400 років тому порфир, білий камінь. Ця книга – підтвердження того, як місце, краєвид самі підказують сюжет.Найбільш романтична моя річ. Можна повторити мандрівку Матвія, який шукав Панну.Спершу Журавно.Берег Дністра з видом на гору Бокоцин, за рікою – закинутий кар’єр, де з землі визирає білий камінь. Читати більше »

Колись у 90-х мені трапилась книжка « Українці:демонологія і повір’я».Там я знайшла нарис Івана Франка про спалення опирів у селі Нагуєвичі під час холери 1830 року.Записані від очевидців розповіді велися тією мовою, якою розмовляють досі в Нагуєвичах і Урожі, двох селах, що розташувалися поруч у передгір’ї Карпат.Історія спалення опирів вразила мене настільки, що багато років я думала: от добре було б зняти фільм про це.Але як знімають фільми у нас в Україні самі знаєте. У Винниках, по сусідству, досі живуть опирі.Певно, є вони і в Нагуєвичах. Я навіть бачила місце за селом, де поховали тих нещасних, на кого вказав палець неповнолітнього Гаврила. Читати більше »

Безперечно, це найвишуканіша з моїх книжок, щедро ілюстрована східною пластикою.Ідея зробити «східну» книжку належить Василю Габору, а оформив її Андрій Кісь. Так що у цієї книжки, по суті, три творці.Вона вже давно стала бібліографічною рідкістю. Повість «Брат мій Енкіду» – своєрідна трансформація епосу про Гільгамеша. Я ціле життя захоплювалася Шумером. Працюючи над нею, навіть використовувала шумерсько-англійський словник. А поштовхом до написання стала війна в Іраку, коли американські вояки і місцеві мародери сплюндрували музей у Багдаді, відомий колекцією шумерського мистецтва. Читати більше »

Історія цієї книги трохи нехарактерна для мене. Ідею написати про містечко Добромиль на Старосамбірщині, щоб привернули увагу до нього, подав мені Мирон Іваник, редактор видавництва «Знання». Щось історичне: фентезі або детектив. Я спершу обурилася за таку майже непристойну пропозицію,тим більше, що немає значення, що ти видаєш, детектив чи філософські притчі – у нас в Україні на цьому не заробиш. А фінансова ситуація моя була, м’яко кажучи, не дуже. Не дно, але близько до нього. Написавши історично-патріотичне чтиво, я могла зіпсувати собі репутацію – єдине, що в мене було. Але пан Мирон володіє дивовижною здатністю не лише генерувати ідеї, а й виявляти їхні перспективи. Читати більше »

Мені вдалося відстояти оформлення.Оформляли книжку дві дівчинки-студентки з Академії друкарства, але, як і в «Королівстві», так і в другій книзі, текст не вичитаний і не редагований, що мене страшенно засмучує. Я не змогла проконтролювати цей процес, і отримала дуже гарний урок на майбутнє.

Але сама книга мені вдалася.Вона не така розлога, як перша, більш сконцентрована на темі. Книгоноші з Королівства носять до Імперії книги, ризикуючи життям.Але вони не можуть змінити людей, які не знають нічого кращого і тримаються за власне рабство. Читати більше »

До нової книги ми додали повість «Спалене листя» і «Сім новел». Повість «Спалене листя» почалася із залізничної станції.Уявіть собі ранок, порожній перон, залитий сонячним світлом, станційний будиночок. Круглий годинник на стовпі, що зустрічає прибульців.Поруч маленьке затишне місто. Потяги тут зупиняються нечасто, але вони розбивають день на відрізки часу, створюють ритм життя.Завжди хтось може приїхати цікавий і щось змінити.

Я не люблю сама їздити в потягах, але на вокзалах відчуваю хвилювання. На ось таких маленьких, де присівши на лавку, отримуєш статус потенційного пасажира. У тебе є мета і є вибір – сісти на потяг. Читати більше »

Ця книга має дуже довгу історію, яку я описала в передмові. Її наче хтось закляв.Вона могла б взагалі не вийти.Не знаю, чи людство втратило б на цьому, але енергетика «Втечі звірів» – не дитяча, це точно.Життя викручувало мені руки, коли я її писала, переписувала, відновлювала. Це, власне, філософсько-дидактичний роман для дітей.Його можна читати в будь-якому віці.Книга про те, що лише слабкі беруться в цьому світі захищати слабких.Покинуті, непотрібні й самотні.Просто не такі як усі.Химерні. Дивні.

Я досі не знаю, звідки взявся Каспар Гаузер, хлопчик, у якого не було дитинства. Можливо, він з’явився всупереч Пітеру Пену. Читати більше »

Перша моя дитяча книга. Видати дитячу книжку в Україні дуже важко, якщо не маєш зв’язків, або ця справа не пущена на конвеєр, коли штампують якусь серію і залучають до неї всіх підряд. Дитяча книга – це надзвичайно серйозно, але, як правило, її пишуть лівою ногою. Через те у нас повно чтива, яке не дає нічого ні серцю, ні душі.

Я писала «Королівство» як молитву, вкладаючи у нього все те, про що мріяла, але не знайшла в часи свого дитинства.Дітям теж потрібен Притулок. Я написала книгу, яку хотіла колись прочитати. Читати більше »

Василь Габор фактично підібрав мене на львівській бруківці, бо я ніколи першою не зверталась до видавців. Часи все ще були лихі, але я потрохи виходила зі стану герметизму. Сьома книга – це вибране за нашою обопільною згодою з книжок та журнальних публікацій, те, що я вважала кращим. З книжок – «Пан у чорному костюмі блискучими гудзиками», « Смітник Господа нашого», «Соловейко» та кілька оповідань. З більших речей, що публікувались досі в журналах – «Книга снів і пробуджень», «Захід сонця в Урожі», «Кіт з потонулого будинку». Не знаю чому, але повість «Захід сонця в Урожа» була надзвичайно добре сприйнята, хоча я не вважаю цю річ знаковою для себе. Такий собі любовний трикутник з присмаком крові. Якби я застрягла на цій тематиці, то зараз процвітала б серед автури жіночої прози.Дякувати Богу, цього не сталось. Читати більше »

Першій книжці у Львові я завдячую Юркові Винничуку, який надумав видавати серію «FEST ПРОЗА». Там вийшло всього кілька книжок.Оформляв серію Юрко Кох і вона виглядає дуже приємно. Перед тим роман публікувався у «Сучасності».

Я часто розповідаю, як одного разу мала напівсонне видіння.Я йшла пустелею по білому піску і раптом почула голос: ПИСАР СХІДНИХ ВОРІТ ПРИТУЛКУ. Відразу переді мною виник невисокий мур з побіленої цегли і золоті двері.Спершу вони були гладенькі, але потім я створила клямку. Читати більше »

Перша моя книга – насправді п’ята.Я б не змінила у ній жодного слова.Тільки оформлення дурнувате. Писана ця книга у дуже лихі часи. Книжки у мене не виходили 9 років, я вже мешкала у Львові у напівпорожній квартирі з поламаними меблями і всіма своїми книжками. Злидні тривали не 9 років, а більше.Крок за кроком я сама, без будь-якої підтримки, облаштовувала свій зовнішній світ. Віктор Неборак мене зустрів якось і сказав: « Ти що собі думаєш? Ніде не з’являєшся, не публікуєшся. Тебе вже забули.» Але я ще мала сили огризатися. Скільки разів мене оголошували ледь не мертвою, але я видряпувалась. Читати більше »

Четверта книжка вже менш-більш окреслила напрямок, у якому я стану рухатись. До Урожа. Я знала,що мені буде важко вирватись з села, і була готова до цього. Замість того, щоб розширювати зовнішні межі, я почала шукати внутрішні глибини. Як тільки я вибиралась з Урожа до Львова чи до Києва, то невдовзі поверталась зализувати рани.Хоча і в Урожі почувала себе іноді загнаною в кут. «Гірчичне зерно» було навіяне близькістю Франка. Не географічною, а світоглядною. В мені змішались любов і ненависть, почуття безвиході й інфантильність.Але, можливо, завдяки їм я врятувала собі душу, бо наставали часи цинічні й жорстокі. Читати більше »

З цією книжкою я теж мала мороку. Виходила вона у комсомольському видавництві «Молодь», де аж кишіло від колишніх працівників ЦК і кадебістів.Та вже віяли інші вітри і книга таки вийшла.Мені довелось за неї боротись.Коли я прийшла на зустріч з редактором, ця старша жінка накинулась на мене з безглуздими обвинуваченнями, вона просто кричала, що моя книжка погана.То була справжня дідівщина.Очевидно, так поводились з усіма молодими авторами.А може була вказівка зламати мене. Читати більше »

У рік Чорнобиля я видала антиутопію «Господар», про те, як люди, знищивши власну планету Землю, віднайшли їй заміну в сузірєї Ерідан і ось нащадок переселенців, пєятнадцятирічний хлопчина Тітус, розповідає вже історію, що стала Історією, такого собі чоловіка-мутанта, який потрапивши Робінзоном на пустельну планету Селія, дає собі раду. Тобто це була ніби шкатулка в шкатулці. Із мораллю: не можна приходити на все готове. Один чоловік протистоїть цілій високорозвинутій цивілізації. Тому що один.

Через триста років Тітус потрапляє на цю планету служити в армії, і я описую тамтешню дідівщину та інші неприємні речі. Читати більше »

Моя перша книга… Я ще тоді навчалась у Київському університеті. Книга вийшла всупереч всьому і завдяки таким людям як Віктор Терен і Микола Жулинський, і моя подруга Тетяна Майданович.Їм вдалося зробити дві речі: одну можливу, а іншу неможливу. Можлива – це повірити в себе. Неможлива – видати в умовах брежнєвського застою таку незвичну книжку про асоціальних людей, таку песимістичну.Мій редактор Володимир П’янов, що вважався найкращим українським редактором, тицяв мене носом у текст як сліпе кошеня в миску з молоком, а я шипіла й випускала пазурі.Після того інші редактори мене сахались. Читати більше »