Мені було три роки, коли ми переїхали жити до бабусі.Я пам’ятаю, як підійшла до величезного куща з біло-рожевими квітами, що запаморочливо пахли.То був справжній культурний шок, бо квіти нависали гронами і до них можна було доторкнутись. Але я не торкнулась. Я дивилась на них, як дивляться на картину в музеї.

Мама ще дівчинкою випросила саджанець в сусіда – директора школи, що подався у світи, коли закінчилась війна.Сад, що він посадив, звичайний, і того куща там уже немає.
Кілька років тому кущ, який ріс десятиліттями напроти порога нашої хати, помер.Просто не прокинувся навесні. Досі зберігся шмат вузлуватого стебла.І правду кажучи, я більш ніде такого не зустрічала, і ніхто мені не міг сказати, що то за рослина. Бо для села – це екзот.Тут знають лише бузок і жасмин.
Слово «жимолость» я зустрічала часто: в англійських романах і у Пруста.То була колись вельми популярна рослина в парках і садах.Мені ж здавалось, що мій кущ – це щось дуже рідкісне, незвичайне, і не може рости рядами як живопліт. Його призначення – рости самітно, окремо, і бути в центрі уваги.
Люди так само іноді думають про себе.І я так думала, авжеж.
Кущ вплітався товстими сірими стеблами в металеву сітку, ніхто ніколи не підсипав його добривом, не поливав, мабуть, йому жилося нелегко, і він ставав дедалі меншим, квітки дрібнішали.От він одного разу й не пережив зими.
Роки витрачені на те, щоб творити красу: писати книги, малювати картини, створювати музику – і навзамін нічого. Ні підтримки, ні вдячності, ні навіть надії, що це все буде комусь потрібне.Потрібні житло, меблі, одяг, городина на полі, фруктові дерева в саду, гроші на чорний день…
Нічого не змінилось на цьому світі. Кожного разу, коли я приїжджаю до хати-пустки, бачу той цурпалок, що вчепився у металеву сітку, і мені стає сумно й боляче, що я не змогла бодай чимось допомогти цій рослині.
З віком у людей прокидається милосердя і співчуття, але не у всіх. Однак вони вже не можуть нічого змінити. Тобто змінити так, щоб світ більше ніколи не був таким, яким він є: надто прагматичним, надто егоїстичним.
Але тепер принаймні мій кущ має ім’я. Я знайду саджанець і посаджу на тому місці.Тільки боюсь, що люди, яким колись належатиме цей дім, знову не подбають про жимолость.
Я ж не встигла змінити світ аж настільки, щоб в ньому шанували кожне дерево і кожен кущ.