1. Незворотність

Дім починає гинути, коли приходить хтось чужий, і з метою поживитися розбиває перше вікно. Старий здичавілий сад розбиває друге вікно, пересвідчившись, що в дім ніхто вже не повернеться.Покручені гілки роздирають його плоть, зривають підлоги, обдирають стіни від тиньку і пробивають стелю. Дух дому вилітає через діри в даху, вороття вже немає.

Нечиста сила захоплює пустку, відбиває ніжки від шаф, шарудить старими паперами, роздирає відвологлі запилені матраци й змішує пір’я подушок з пір’ям горобців, які колись ночували під стріхою, тісно притулившись один до одного.Тепер і горобці покинули оселю.Від лютого гірського вітру падають на долівку світлини, дощ розмиває печі й чорними патьоками застигає на стінах.Порожні сулії з- під кислого домашнього вина наповнюються вином зречення.Відчувши безкарність, дерева оселяються в покоях, куди їм раніше не дозволялось заходити, і навіть вікна були надійно заслонені тим, що нині перетворилось на жмути зітлілого ганчір’я.
Втім, не тільки деревам було заборонено заходити в цю майже вікторіанську твердиню.Коли там хтось плакав, не було чути, а сміх вважався непристойністю.Тут гинула зацькована молодість, і тріумфувала старість, висотуючи силу в кожного, хто дихав одним повітрям з нею.Тому завжди остерігались протягів, щоб не змінився бува склад законсервованого повітря.

Усе почалось з того, що в домі почали зникати люди.Невістка не змогла жити зі свекрухою. У молодої було таке безвольне підборіддя, що не віщувало нічого доброго.Їй би втекти, але назад дороги не було, та й куди може втекти дружина священика, що сама виросла в подібній родині.Тільки отець в неї був суворий, вона його дуже боялась, а мати – слабка.А тут навпаки – свекруха нестерпна, а свекор – тихий, поблажливий.Щодо її чоловіка, то які сини можуть бути в такої матері? Віддані їй до безмежності, ось які.Так молода невістка й захиріла, зів’яла і пішла з дому, а за нею її кволе дитя. Люди на селі говорили, що їй не давали їсти і змушували виконувати найважчу роботу.Хто знає, як воно було насправді. На світлині вона поклала руку на плече чоловіка, який сидить перед розгорнутою книгою.Здається, він усе знає, вивчив цю книгу напам’ять, і тримає ці знання у собі, за сімома замками.Щоб не зашкодити. Він покине дім, залишивши в ньому книгу, яку ніхто не зможе крім нього прочитати.
Батько й мати сидять по обидва боки на сторожі родинного пекла, як дві стулки дверей.Молодший син переживе їх усіх і вчителюватиме в селі до глибокої старості. Якби він знав, що так буде, то змінив би своє життя негайно, поки ще не пізно. На світлині він стоїть за батьком і дивиться в бік матері. Вона – центр всього, правда, центр зміщений.Для людського ока – в центрі старший син-священик, уособлення віри. Показної віри, бо віра без прощення й милосердя, як отой сад, що переходить дозволені межі внутрішньої свободи й виростає калікою.
Ще не втрачену надію уособлює молодший син.
Але тут бракує любові, що її мали б випромінювати дві жінки, стара й молода. Вони б мали бути в центрі світлини, оточені чоловіками, що їх захищають.Але фотограф, укладаючи цю композицію, діяв згідно звичаїв свого часу. Він вклав в руку старої жмут паперів, що засвідчували її шляхетний рід, підкреслюючи цим право бути хранителькою родини.Чи думала вона, що зникне безслідно, не залишившись в історії, бо в історії залишаються не ті, що пильнують домашнє вогнище, а хто здатен покинути все задля перемін, якими б незвичайними вони не були. Але й цього часом замало. Потрібні надлюдські зусилля, щоб не озиратися й не дивитися в очі матері й очі батька.Бо минуле вбиває майбутнє, якщо ми надто довго залишаємось з ним у зачиненому домі.

2. Зворотність

У тому селі була ще жінка, на яку зійшов дух і вона почала пророкувати. Трапилось це несподівано, коли молодиця сапала на городі.Кинула вона раптом мотику і почала голосити: « Було кому сіяти, людоньки, та не буде кому косити! Йде війна страшна,заберуть ваших мужів і хлопців, не знати, чи бодай один вернеться!» Пішла вона з городу по селі пророкувати, родині було за неї встидно: чому вона, а не хтось інший?

Та й не чути було про війну. Розтривоживши людей, оплакавши ще живих, що ходили за плугом і бороною, пішла та жінка зі свого села вниз по ріці.Кинула мужа, дітей, корову.Ніхто не міг чекати такого від порядної й побожної господині.Важко було впізнати її колишню в розхристаній і простоволосій пророчиці, що голосила над майбутніми убієнними і проклинала війну.Ходила так тиждень чи, може, більше, ночувала просто неба, не їла, не пила.Вдома думали, що вона вже не повернеться.
Але повернулась.Тиха й спокійна.Не пам’ятала нічого: де була, що казала.Вступила знову босою ногою в коло весни-літа-осені-зими, де все залишалось незмінним як за часів Гесіода.Навіть голод, посуха й повені такі самі.
Від неї не залишилось ні імені, ні хати, де вона прожила до смерті, й не знати, коли справдилось її пророцтво.Тоді, чи в Першу світову, коли на околицях села була страшна битва, і поранені кричали так, що чути їх було на другому селі…