Мені кілька разів траплялось бачити на дорозі мертвих людей, жертв наїздів, але чому їх не бачили інші? Тому що не хотіли, чи в них були інші очі, ніж у мене?

Востаннє я бачила на дорозі старшу жінку, в товстих бавовняних панчохах, у вицвілій рожевій куртці.Вона могла йти на базар, чи на жебри, і переходила вулицю, коли її збила машина. Тепер вулиця була порожня. Жінка лежала навскоси, ближче головою до тротуару, лицем до землі, усе тіло вивернуте.То була субота, я їхала в село. Автобус проплив повз мертву жінку, ніхто з людей навіть не повернув голови.Водій не загальмував, не набрав номер швидкої чи міліції. Район був при виїзді з міста, з похмурими будівлями складів.Та жінка могла бути сторожем, і поверталась з роботи.Тепер я розумію, що якби згодом пошукала хроніку дорожніх пригод, то дізналась би,чи справді бачила вбиту жінку того дня. Але мене охопив жах, бо це вже було не вперше: мертві на дорозі, яких ніхто крім мене не бачить.Або не хоче бачити, або справді не бачить.
Була перед тим дівчинка, що лежала біля тротуару, на проїжджій частині.Років 12 –ти, худенька, з коротко підстриженим русявим волоссям у благенькій спідничці і светрику, можливо, з тих дітей, що більше бувають на вулиці, ніж удома.Якщо у них є взагалі той дім.На тротуарі стояли люди і дивились поперед себе, готуючись перейти дорогу. А машини їхали, як завжди.То була привокзальна вулиця.Я теж проїжджала автобусом, і ніхто не дивився на ту мертву дівчинку.Дивно, але в жодному з тих випадків я не помітила крові на тротуарі, зате бачила все до найменших подробиць.
А той хлопчик? Він теж лежав під самим тротуаром, горілиць, і лице його було накрите темносиньою курткою. Над ним застигла старша жінка, років шістдесяти з міцно стуленими губами і дивилась поперед себе.Мій автобус проїхав повз них, ніхто не озирнувся, не скрикнув, не мовив ні слова.Кілька секунд – і цього вже ніхто не бачив.То був район робітничих гуртожитків, де люди, власне, не живуть, а існують, невідомо на що сподіваючись у наші непевні й немилосердні часи.
Але я бачила це й тоді, коли часи були певні й небезкарні.Солдата, поруч військової частини.Він лежав на спині, рука в нього була на животі, і голе тіло прозирало крізь розірваний мундир.Автобус, яким я їхала, був величезний, дорога не надто широка,тож ми проїхали майже впритул.І жодної реакції ні від водія, ні від пасажирів.Тому я навіть засумнівалась в реальності побаченого, хоча був білий день і я не дрімала.
Можливо, я бачила те, що мало трапитись, або вже трапилось.Усі вони були мертві, й облич не було видно.І крові також.І вони так незручно лежали.
Дивно, але я нікому про це не розповідала, аж до останнього часу.А коли розповіла, виявилось, що ніхто з моїх знайомих ніколи з подібним не зустрічався. Хоча мали б зустрітись.
Тільки моя подруга бачила серед зими скраєчку траси мертве біле ягнятко. І ніхто інший його не бачив.
Можливо, дорога має свої власні закони, як і джунглі.Тоді неважко уявити, куди діваються тіла збитих людей.Уночі за ними приїжджає машина, що прибирає сміття, оскільки ніхто з родичів не зголосився, й відвозить до певного місця, де їх закопують у землю. Що це за місце, не знаю, однак впевнена, що там немає ні журби, ні печалі.