Незнання історії може призвести до суспільної параної.Початок ХХІ століття дуже нагадує початок ХУІІ, особливо, в Україні.Люди, як відомо,не змінюються.Зовнішність і риси вдачі передаються нащадкам упродовж століть, як і психотравми.Існують спеціальні дослідження на цю тему.І відповідно повторюються вчинки,що дає привід декому вважати,ніби історія рухається по колу абоми наступаємо на ті самі граблі.Коли спостерігаєш за емоціями в соціальних мережах і ЗМІ довкола ситуації з Саакашвілі,і знаєш деякі факти з минулого,стає якось спокійніше.

Ми маємо радше справу не з ганьбою, а зі спробою створення рокошу, який в Речі Посполиті вважався досить легітимним засобом зміни влади.У нас же не східна деспотія,щоб стинати голови.Конфедерати, тобто шляхта,невдоволена політикою короля, навіть билися з урядовими військами.Причому в умовах постійних зовнішніх загроз.Але власні привілеї були їм дорожчі.Серед них були і пасіонарії,і корисливі люди, і маргінали.

Рокош Зебжидовського  1607 року був адекватною відповіддю на недолугу політику шведа Зигмунта ІІІ Вази,який разом з найбільшими магнатами розхитував дуже демократичну як на ті часи державу, наслідуючи чужорідні абсолютистські режими.Внаслідок війн з турками й татарами, а також з московитами,військова еліта все це сприймала болісно,особливо на сході,на руських землях, що були щитом  від зовнішньої експансії.Крім того,запровадження унії загрожувало релігійною війною.Але з іншого боку конфедерати не прагнули задовольнити власні амбіції ціною розвалу Батьківщини, вони лише хотіли обмежити вплив великих магнатів на політику і демократію на місцях.Серед інших вимог була і така, речником якої був Ян Щасний Гербурт з Добромиля:поважати права автохтонів-русинів,їх віру, мову і звичаї.Втім, тоді серед місцевої русинської шляхти вистачало своїх хрунів з колоніальною свідомістю і дрібними інтересами.Вони не усвідомлювали себе частиною Русі, як складової Речі Посполитої.У битві під Гузовом конфедерати потерпіли поразку, бо їх не підтримали міщани і селяни, а також дрібна шляхта з духовенством.Популізму тут не було як при Хмельницькому.

Через кілька десятків років у Перемишлі ремісники і міська голота силою увірвалися до вежі,де тримали православного митрополита Антонія Винницького, засудженого за неправові дії,такі як непослух і розбій, і винесли його на руках.Ніхто тоді не кричав»Ганьба!» і не озирався на Західну Європу.Закони для шляхти були неписані.Але вони йшли на війну разом із синами без найменшого вагання.

У тому й полягає недовіра до теперішніх олігархів та їхніх прислужників,що вони дбають про своє особисте благо, а не про процвітання народу.Як рокошани, так і влада.А це погано закінчується для держави і вигідно її зовнішнім ворогам.Східна Європа завжди буде не схожою на Європу Західну, і це добре.Не думаю, що з нас сміятимуться поляки чи румуни, які увірвалися в палац Чаушеску і стратили свого ката.Важливо,що цей «рокош» показав слабкість влади і недолугість опозиції, яку й близько не можна рівняти з Кшиштофом Радзивілом чи Яном Щасним Гербуртом, людьми високої культури і освіти.Цей політичний бомонд давно вже мав би бути на звалищі історії.Його перебування при владі чи боротьба за владу здатні допровадити до хаосу у вигляді нових Хмельниччини чи Коліївщини.Долю народу повинні вирішувати ті, хто є кращою і свідомішою частиною цього народу.