Kанал RSS

Есеїстика

1

Поміж зоряним небом і моральним інстинктом


(Українські гуманісти епохи Відродження про Всесвіт)

Мені довго не давало спокою одне питання: чому Григорій із Сянока, господар Дому поетів у Дунаєві, не любив астрології? Відповідь, здавалося б, поруч: архиєпископ львівський, особа високого духовного сану, мусив принаймні публічно засуджувати звіздарів, яких християнська церква не толерувала, та й серед гуманістів 15 століття довіра до астрологів вважалася поганим тоном. Однак, інтуїція мені підказувала, що було і щось інше. І я чекала на знак, що мусив мені з’явитись.
Одного червневого дня мені передали подарунок з Ташкента від мого приятеля Іллі Бека, фізика, письменника і художника в одній особі.Тоненьку пошарпану книжечку, видану в 1978 році – «Записки яничара».Автор спогадів брав участь у сумнозвісній битві під Варною 1444 року, в якій загинув вихованець Григорія із Сянока король Владислав.Григорій був у тій битві лише спостерігачем і перед нею всіляко закликав необачного короля не порушувати перемир’я з султаном Мехмедом.Так-от, автор записок повідомляє, що на фатальне рішення молодого короля вплинули придворні астрологи, які пообіцяли йому вдалий вислід битви.Але зірки помилились. Навіть зараз високі державні урядовці вдаються до послуг астрологів, а що вже казати про часи, коли люди вірили, що зірки – це душі померлих, а відтак пов’язані з долями живих людей.
У 15 столітті астрологам вже не стинали голови за неправильні прогнозування. Я пригадала ще один прикрий випадок, який трапився уже на початку 17 століття з Яном Щасним Гербуртом з Добромиля, останнім українським гуманістом доби Відродження в класичному значенні цього слова.Перебуваючи в ув’язненні за участь у Рокоші Зебжидовського, він з розпачу почав листуватися з Марціном Астрологом і той порадив йому час для втечі.Однак втеча не вдалася: спрацював не так зоряний, як людський фактор: Гербурт застряг у комині.Довіри, ясна річ, до астрологів він уже не мав, хоча й захоплювався окультизмом.
Я навела ці факти з історії не для того, щоб учергове засудити астрологію. Гуманісти називали її «нешлюбною донькою астрономії, яка утримує свою матір».Колись, щоб займатися наукою, астроном підробляв штатно астрологією. Так було всюди.Зараз астрономи тримаються якнайдалі від астрології, що стала не просто лженаукою, а частиною масової культури, яка дає непогані прибутки. Чи означає це, що людство так і залишилось забобонним, не подорослішало? Можливо, але у нас є вибір – доступ до наукових знань або невігластво. Шкода, що взагалі існує є такий вибір.Але провина на цьому лежить на корумпованому споживацькому суспільстві, яке охочіше фінансує футбольні чемпіонати, аніж фундаментальну науку.У часи, які ми зараз так ностальгійно згадуємо, як часи гідності і краси, наука розвивалась дуже повільно.Нехай вас не ошукують славні імена Коперника, Кеплера, Галілея і Джордано Бруно.Ідеї землі, що обертається довкола сонця, множинності світів були відомі ще в часи Античності, але не було в них потреби. Розвиток цивілізації супроводжується пожвавленням торгівлі і виробництва товарів, а значить потребує логістики, яка не може обійтися без знань про простір і час.Якби не виникло потреби в науково-технічному поступі, людство і далі жило б міфами.
У 15-16 століттях важливіше було створити методологію науки, а не саму науку, змінити міфологічно-метафізичне мислення на науково-діалектичне, змусити служити світ символів прагматичним цілям.Тому Відродження почали і закінчили філологи.Стосовно України, то можна назвати навіть імена першого і останнього: Григорія із Сянока, якому належить ідея і втілення Дунаєва, що сьогодні приймає нас, і Яна Щасного Гербурта, який облаштував Добромиль та його околиці, згідно своїх уявлень про Всесвіт.Можна ще назвати Станіслава Потоцького, який вибудував Станіславів за моделлю міста Сонця Кампанелли, але то був запозичений проект.
Подивіться на Дунаїв.Він наче корабель серед хвиль.Подивіться на замок Гербурта, розташований на Сліпій горі, одній з трьох, які мають форми пірамід.Замок видно з усіх містечок, які належали роду Гербуртів, на відстані 7 миль. Довкілля не було зруйноване, воно було ошляхетнене і приручене.І за цим усім стояв певний світогляд, уявлення про початки світу та його кінець.Всесвіт починається із задуму Творця, його реалізації, і гине разом із Творцем.
Ось яку коляду співали біля Сянока.Записана вона на початку 19 століття Зоріаном Доленгою-Ходаковським:
Що ж там було з світа початка? Боже ж наш!
Не було нічого, їдна водонька.
На той водоньци їдне деревенько.
На тім деревеньку шовкове гніздо,
А в тім гніздоньку три голубоньки, –
Не три голубоньки – три ангелоньки.
Юж ся впустили в глубокоє море –
В глубокоє море , на самоє дно,
Винесли нам три пожитоньки…

Голуби виносять жито, пшеницю і зелену траву.Отже, якщо відкинути суто поетичні засоби, ми маємо світовий океан, в якому зароджується життя, три стихії: воду, землю й повітря, від взаємодії яких появляється це життя. А світове дерево – це уявлення про світ небесний ( космос), з якого ми отримуємо насіння життя, його символізує крона.Світ наземний – стовбур, і світ підземний – коріння ( минуле, потойбіччя)Ясна річ, про черепах і слонів, що тримають пласку землю, в українській міфології не йдеться.Наукові елементи в народному світогляді звичайно існували: фази місяця, календар сільськогосподарських робіт.Але були й ще спільноарійські фантастичні уявлення про множинність небес, які наука відкинула.
Знайомство з християнською версією створення світу відбувалося через Біблію, Книгу Буття, осмислення якої знаходимо в численних апокрифах, які в свою чергу походили з єретичних книг богумилів таких як «Заповіти 12 патріархів» чи «Сходження Ісайї на небо». Іван Франко, який опублікував збірку апокрифів у 5 томах, знаходив їх на полях рукописів проповідей, в молитовниках, на полях Старого та Нового заповітів.Фольклор, християнські книги, апокрифи – все це не могло пройти в юності повз українських гуманістів.Вони використовували цей матеріал в проповідях, полемічних трактатах, поезії.Але в наукових дослідженнях орієнтувались на літературу, яка вважалась на той час фаховою.Усе залежало від конфесійної приналежності.Для православних – це була Книга Буття, Шестоднев ( створений ще у 9 ст) і Християнська Топографія купця з Олександрії Кузьми Індикоплова (6 ст.) Для католиків – Книга Буття, Чотирикнижжя Птолемея. Як доводилось ці архаїчні наївні знання пристосовувати до свідомості людини епохи Відродження, навіть важко уявити.Але Платон та Аристотель потрохи проникали у бібліотеки, школи на сході України.Ліквідація Візантії, унія дещо послабили тиск замшілих авторитетів, хоча церква готова була відлучити кожного, хто займався астрологією чи астрономією. Є згадки про те, що в Острозькій Академії, яка однією ногою стояла в Європі, а іншою все ще у Візантії, викладали астрономію, що при дворі Острозьких були придворні астрологи, але татарські набіги,Хмельниччина, церковна цензура, а згодом неувага українських істориків до цих дисциплін, довели до того, що ми маємо лише відблиски на стіні Платонової печери.Ім’я одного астролога, Яна Лятоса, що працював у Острозі, нам все таки відомо.
Падіння Візантії, унія і новий календар – то були три чинники, які призвели до Ренесансу в Україні.Звичайно, народні уявлення про Всесвіт були забуті на тлі паломництва на Захід за знаннями, але вони ніколи не зникали із підсвідомості українців, яка й досі залишається язичницькою.Відомо, що вже у 1400 році в Краківському університеті навчаються українці, а звідти мандрують у Падую, Рим, Болонью.Здебільшого це жертви майорату чи сини ремісників.Щоб здійснити військову кар’єру, потрібно мати гроші, а в університеті можна набратися знань і здобути славу впроголодь.Головне – бути вільним.В цьому сенсі історія Юрія Котермака, або ж Юрія Дрогобича, який був навчителем Миколая Коперника, ректором Болонського університету, викладав у Краківському університеті – типова для того часу, першої половини 15 сторіччя. Його книга «Прогностична оцінка 1483 року» містить не лише астрологічні прогнози, а й наукові знання, зокрема географічні координати українських міст – Києва, Львова, Дрогобича. Але є ще одна річ, яку ніхто не пробував зробити: відтворити небо 1482 року, яким бачив його у Кракові Юрій Дрогобич.Нам же зараз не йдеться про наукові знання, вже застарілі, а про світосприйняття людей, що ми їх називаємо гуманістами.
«Все у підмісячнім світі живе за законами неба, Нами керують також ( хто заперечить!) зірки.” Це сучасні астрологи з їхніми астрономічними таблицями, комп’ютерними програмами встигли забути ту просту річ, яку знали і селяни зі своїм календарем сільськогосподарських робіт, і люди епохи Відродження, які також спостерігали за небом неозброєним оком, те – що ми всі повинні жити згідно законів Всесвіту, і тоді все буде гаразд. Лише у ХХ столітті цю думку підхопив останній гуманіст нашої доби доктор Альберт Швейцер, лікар, історик, музикант.Його гуманістична теорія вкладається у короткий вислів «Благоговіння перед життям». Вона ніби об’єднує в собі Кантове: «Дві речі викликають у мене захват:зоряне небо наді мною і моральний інстинкт у мені.»
У цьому мирному посланні до людей українські гуманісти як католики, як уніати і православні чи протестанти були однакові.Вони кожне послання починали з похвали Всесвіту, розмаїттю світу і радості від життя.Вони болісно сприймали затемнення Cонця і почервоніння Марса, політ комети, бо ті порушувати усталений порядок на небі, значить на Землі як частині Всесвіту.Власне, сам Юрій Дрогобич спеціалізувався на так званій мундіальній астрології, що передбачає прогнози за затемненням сонця і місяця.
Павло Русин із Кросна, який викладав римську літературу у Краківському університеті, писав: “Сам Платон мудрець у своїх писаннях Вчив, що й дев’ять муз подають свій голос. Влад із хором сфер, що в глибокім небі Мирно кружляють”.Поети зазвичай підхоплюють ідеї, що витають в повітрі.В епоху Відродження, як я уж казала, панували філологи і поети.Однак наука, хоч і повільно, але розвивалась.Феномен тогочасної науки був заснований на інституті учнівства.І зараз таке трапляється, але вчителі вже не мають тієї харизми, що колись.Отже, поки вчені філологи тлумачили Вергілія, Платона, Аристотеля, намагаючись уникати конфлікту з церквою, тобто з найсвятішою інквізицією і папським престолом,ставали вигнанцями, знайшовши притулок у Кракові чи Острозі, чи в нашому славному Дунаєві, астрологи-астрономи передавали знання фактично з перших рук у другі. Вчителем Юрія Котермака у Болоньї був Джироламо Манфреді, один найвидатніших тогочасних астрономів. Манфреді звернув увагу на допитливого студента з Русі, який умів користуватися основними астрономічними приладами, і познайомив його з видатним німецьким астрономом Йоганном Мюллером (Регіомонтаном). У поглядах останнього виразно простежувалися елементи геліоцентризму, хоча й не доведеного математично. «Сонце має бути посередині між планетами»,— заявляв він.Згодом, повернувшись до Кракова, Юрій Дрогобич читав лекції з астрономії та медицини, які міг слухати майбутній творець геліоцентричної системи світу Миколай Коперник. Ще Аристарх Самоський (3 рік до н.е.) ставив в центр світу Сонце (правда, без особливої аргументації, і тому цей погляд не знайшов підтримки). Миколай Коперник ймовірно, знав і про аналогічну ідею арабських учених, яка до цього часу проникла до Італії. Не маючи серйозних підстав, Коперник поки що зберіг уявлення про кінцевий Всесвіт, обмежений сферою нерухомих зірок. Спочатку церква не звернула увагу на філософські наслідки самої можливості постановки Землі в один ряд з іншими планетами, але в 1616 році “виправила” свою “помилку” – декретом інквізиції книга Коперника була внесена “аж до виправлення” в індекс заборонених книг і залишалася під забороною до 1833 року. Коперник був при смерті, коли друзі принесли йому перший екземпляр “Про рух небесних сфер”, віддрукований в одній з нюрнберзьких друкарень.
Для Яна Лятоса, вихідця з Лемківщини, Краків теж був школою, власне, звідти він і приїхав у 1598 році до Острозької академії.Приїхав, оскільки його незгода з новим григоріанським календарем викликала переслідування.Первісно Ян Лятос належав до Падуанської школи, яка залишалась вірною Аристотелю і вивчала його за коментарями арабського мислителя 12 століття Аверроеса.Останній вважав, що матерія і рух вічні й несотворенні, і над землею витає дух активного інтелекту людства.Тобто йдеться, очевидно, про ноосферу, теорія якої була створена аж у ХХ столітті українським вченим Володимиром Вернадським.Проте не маючи інструментів, методу, астрономи доби Відродження не використовували цих ідей, виконуючи прагматичні завдання, які ставило перед ними суспільство.Астрологія і астрономія були тісно пов’язані з ідеологією і великою політикою.Велетенський пласт полемічної літератури у Східній Європі можна поділити на два шари: полеміка між Візантією і Римом, і полеміка між юліанським та григоріанським календарем.В Україні як правило тому другому напрямку полеміки приділяють зовсім мало уваги, хоча там можна знайти дуже цікаві елементи наукових знань про Всесвіт.Не слід вважати полеміку щодо календаря змаганням між православним та римокатолицьким світоглядами. Католик Ян Лятос рішуче не сприймав григоріанський календар, вважаючи його неточним і штучним, і вступив також у полеміку.Причому його важко назвати консерватором.Він був знаний у Європі, бував при дворі імператора Рудольфа ІІ, який цікавився астрономією та окультними науками, зустрічався з найвідомішим тоді астрологом Джоном Ді. Прага на той час була центром, де обмінювалися найсвіжішими науковими ідеями, хоча й з присмаком магії, по вулицях ходив Голем, якого створили кабалісти, але наука виросла з магії, врешті-решт.Ян Лятос був ще дуже відомим математиком, лікарем, і його знання і вміння ними ділитись дозволили Острозькій академії стати провідним науково-освітнім закладом на українських землях.Правда, ще до приїзду Яна Лятоса в Острог, у 1588 році виходить трактат Василя Сурожського «Про єдину та істинну православну віру і про святу соборну православну церкву», де є розділ «Про застосування днів і свят», у якому після висловлення невдоволення григоріанським календарем автор дає цікаве трактування назв сузір’їв Зодіаку.Не думайте, каже він, що йдеться про тварин у небі чи людей. Ці назви символічні й відповідають суті кожного місяця.»Третє Близнець називається, бо в цей час міць сонця подвоюється, починає бути тепло і сухо. І в той час птахи і тварини плоди приносять.Четверте – Рак називають, бо це тварина, що взад відступає.Так і сонце відходить.» Зараз би це назвали народною етимологією, але вона заснована на об»єктивних спостереженнях за сонцем у рільничій культурі.Наші далекі предки мали окремі назви для сонця при сході – Ярило, сонця в зеніті – Даждьбог, при заході – Хорс.У нас сузір’я називали знаменнями, не тому, що вони віщували події, а тому, що перебування в цих сузір’ях Сонця допомагало відлічувати час, необхідний для проведення землеробських робіт, водночас узгоджуючи з природним циклом життєвий цикл людини.Тобто називали речі їхніми іменами, але то були різні імена з однаковим змістом. Гуманісти Відродження певною мірою страждали шизофренією, намагаючись з одного боку універсалізувати світ, а з іншого усвідомити його на молекулярному рівні, розриваючись між макро- та мікросвітом.Йоганн Кеплер одночасно вираховує орбіти планет і пише трактат про структуру сніжинок.Втім, «шизофренія» закінчується тоді, коли вдається встановити, що і планети, і сніжинки підкоряються одним і тим же законам.
Яна Лятоса можна назвати східноєвропейським Нострадамусом. Його центурії – це «Прогностикон» 1594 року, де він спробував пов’язати біблійну і сучасну історію з астрологією. Насамперед його цікавила геополітична астрологія, яка чимось нагадує теперішню політологію, зокрема стосовно передбачень, що не збулися. Ян Лятос відносить сфери впливу знаків Зодіаку до окремих країн.Так, у сфері впливу Водолія перебувають Русь, Тартарія ( тобто сучасна Росія) і Валахія ( Молдова).Туреччина перебуває під впливом сузір’я Лева. До речі, «Прогностикон» був присвячений покровителю європейських астрологів та алхіміків імператору Рудольфу ІІ, який боровся з турками.
У сучасному світі також існують придворні астрологи.Зараз можна зустріти прогнози, коли закінчиться війна з Росією. Хтось з астрологів каже, начебто у 2019. Сучасники Яна Лятоса хотіли знати, коли закінчиться війна з турками. Не думаю, щоб їм сподобався астрологічний прогноз Лятоса – 1700 рік. Але, як виявилось, цей прогноз здійснився.Війна з турками справді закінчилась у 1699 році.Тепер нам залишилось чекати, чи справдяться ще два прогнози острозького звіздаря: в 2511 році на Землі почнеться Апокаліпсис, а в 3036 році настане кінець світу. Нострадамус вважав, що це станеться у 3397 році.Але чи згадають це пророцтво тоді залежить і від нас, наскільки ми пам’ятимемо Яна Лятоса, бо зараз його ім’я практично невідоме в Україні, як і величезний пласт латиномовної літератури доби Відродження.
Безперечно наукові здобутки Яна Лятоса вплинули на українських вчених і поетів Острозької академії.Влили свіжу кров у календарну полеміку, яка не вщухла й донині, бо християни східного обряду святкують із майже двотижневим запізненням.А також викликали цікавість до життя інших народів, до геополітичних проблем.І переосмислені врешті приходили до скромних обивателів. Як оця маленька листівка 1581 року поета Андрія Римші з гучною назвою «Хронологія», де до 12 місяців припасовані біблійні дати, і подаються римські , гебрейські та українські назви місяців.Рік традиційно починається з місяця вересня, збором врожаю.»Місяця сентябра, по-гебрейску єлюль, просто вресень, дороблен Єросолим, сталася реч добра.»
І замість підсумку – про центр Всесвіту. Для гуманістів – людина є мірою всіх речей.На старовинній карті 16 сторіччя, яку я бачила в Ізраїлі, Єрусалим знаходиться в центрі світу.Але не слід сприймати це буквально.Єрусалим – це серце, від якого розходяться артерії, духовний центр ноосфери. У народних переказах, що побутували на Поділлі, вважали,що Чумацький шлях – це дорога Божої Матері до Єрусалиму. Люди 16 століття, які дивились на цю карту, знаходили в Єрусалимі точку відліку: на південь від Єрусалиму, на захід, чи на схід.Доки стоїть Єрусалим, доти існує людство.Так було тоді, тепер немає тієї точки опори.Астрономія сягнула дуже далеко, і сама ноосфера руйнується під дією своєрідного «парникового ефекту» перегріву від інформації. Імануїл Кант з його моральним інстинктом і зоряним небом як системою координат людини перебуває десь посередині між світовідчуванням людини розумної і людини споживаючої, гомо сапієнс і гомо консомієнс.Він вчасно зрозумів, що цивілізаційна петля на шиї людства може затягнутися. Його слова: « Людина змінює світ виключно силою своєї уяви» звучали у 18 ст. оптимістично.Як і слова Альберта Ейнштейна « Уява важливіша за знання»у столітті 20-му. Для того, щоб збагнути Всесвіт, суть світобудови слід навчитись діяти спільно, злагоджено, мати величну мету, до якої йтимуть кілька поколінь творців.Але виглядає так, що сучасне людство не бачить перед собою жодної спільної мети, окрім долання тих перешкод, які воно само собі створює.
Людина – це модель Всесвіту.Пізнати Всесвіт можна через людину, а людину можна пізнати через Всесвіт.У ментальному сенсі багато сучасних українців ближчі до світосприйняття гуманістів вітчизняного Відродження, для яких Сонце було символом Справедливості, а не Влади.Тому нам так важко прийняти універсалізм чи космополітизм, а ще менше – вважати, що будь-яка влада від Бога.Нам значно важливіше, щоб на карту вселенської свідомості були нанесені координати нашої малої батьківщини, з якої починається Всесвіт.Координати Дунаєва, Добромиля, Дрогобича.Бо ми все одно у Всесвіті, а не поза ним.І ми воліємо не розширення земної території для себе, а розширення свідомості шляхом пізнання і гармонізації.

1 Comment »

Хроніка зниклого міста


У ХХ сторіччі зникає ціле місто, і всі сприймають це, як щось цілком звичайне, ніби подібні речі відбуваються кожного дня. Часом у міст відбирають їхнє шляхетне ім’я, часом з міста проганяють усіх мешканців, а натомість заселяють його чужинцями, а буває, будинки й храми стирають з лиця землі, як це трапилось колись з Карфагеном, навіть місце по ньому посипають сіллю, щоб нічого не виросло. З Біблії відомо, що в давнину на ворожі міста накладали прокляття, і знищували його за певним ритуалом, щоб цей організм ніколи не воскрес, і пам’ять про нього зникла. Однак пам’ять — річ вперта. Людину можна примусити мовчати, зробивши її спільником злочину, і тоді вона, щоб витримати тягар докорів сумління, змушена втішати себе легендами, в яких кров і попіл залишають незнищенні сліди. У простих людей власне бачення історії, тільки воно, здебільшого, не цікавить ідеологів держави, політиків та істориків.

На те, щоб знищити галицьке містечко Соколів потрібно було 5 років, а існувало воно майже півтисячоліття. 5 років, щоб позбутися всіх мешканців, знищити всі будівлі й досконале господарство, щоб розвалити палац дідичів Дідушицьких, один з яких заснував той заклад, що нині має назву Наукова бібліотека ім. Стефаника у Львові, та й колекція Львівської галереї мистецтв поповнена збіркою Дідушицьких. Влітку 1939 року останній власник маєтку в Соколіві врятував духовні й мистецькі скарби й вивіз їх до Львова, передчуваючи нашестя вандалів, мародерів і вбивць. Якийсь час за інерцією той гарний світ з пасовиськами, ставками, садами та квітниками ще продовжував існувати. Армії червона і коричнева не сходились у жахливому герці в тому мальовничому куточку, не було артобстрілів, землю не чавили гусениці танків. Агонія Соколіва була тривалою і болісною. І найбільша трагедія — це абсурдність його смерті. Насправді Соколів не був знищений кимось. Він знищив себе сам, опинившись край битого шляху війни, і тим, що завжди був васалом. Тому порівнювати Соколів з Карфагеном, Кенігсбергом чи якимось іншим назавжди втраченим містом, мабуть, не варто. Крихітний галицький Соколів, якби й вижив, то став би просто селом. З колгоспом чи без. З іншими зовсім мешканцями.
Представник роду спольщених українських шляхтичів Дідушицьких, львівський підсуддя Ян Дідушицький отримав у 1511 році королівський привілей на заснування біля Дідушич міста з магдебурзьким правом і побудував у Соколіві замок, що проіснував до 18 століття. Отак містечко, яке в переддень своєї загибелі налічувало 800 мешканців, проіснувало до 1944 року: під патронатом роду Дідушицьких. Останнім власником соколівського маєтку став Станіслав Дідушицький (1888 — 1960). Згідно з статистичним дослідженням Володимира Кубійовича «Етнічні групи Південнозахідної України (Галичини) на 1 січня 1939 року в м. Соколів проживало 530 поляків, 230 євреїв, і 10 німців. І жодного українця, хоча в довколишніх селах українці переважали. Це вже багато чого пояснює в цій історії.
Можна припустити, що міжетнічний конфлікт в основному спровокував загибель Соколіва. І тут ми не помилимось. Це пояснює певною мірою те, що фатальна доля польсько-єврейського містечка не була виграшною темою в ідеології тих влад, що на короткий або довший час побували в місті. Кожна приклала свою руку до знищення міста. І змушена була уникати зворотніх звинувачень.
Отже, Станіслав Дідушицький напередодні розгрому Польщі гітлерівською Німеччиною разом з дружиною й чотирма дітьми назавжди покидає родове гніздо. 24 вересня 1939 року відповідно до таємного пактуМолотова-Ріббентропа Галичину окуповує Червона армія і слідом за нею НКВД.
Сам Соколів попри панський маєток — це вулиця, де на одному боці мешкали євреї, а на іншому поляки. Євреї жили здебільшого в дерев’яних будівлях. Обслуговування потреб працівників маєтку, ярмарки, що відбувалися кілька разів на рік, міське адміністрування визначали коло професійних інтересів соколівських міщан. Для них нова, комуністична влада з її класовою ідологією була шоком. Репресії, висилка в Сибір — так як і всюди. Це був початок кінця. Більшовицька влада зруйнувала соціально-економічну систему, знищила фундамент міста, що існував упродовж століть, і поводилась не як визволителі, а як завойовники. Про репресії в самому містечку відомо мало. Мешканці були не українцями, і, можливо, селяни з довколишніх сіл навіть спершу зловтішались, чи мали якісь сумніви в невинності репресованих та депортованих міщан, і рани, завдані польською окупацією, були ще свіжі. Бачити ворога, який тебе принижував, розтоптаним, дає втіху й заглушує будь які порухи співчуття. З іншого боку — байдужість і надія, що репресії не зачеплять твоєї родини. Як ми побачимо далі, 1939 рік заклав міну під міжетнічні стосунки й вибух врешті стався.
Природа людини така, що без внутрішнього духовного опертя, морального інстинкту, в періоди суспільних та природніх катаклізмів, її психіка зазнає радикальних змін. Ворог ззовні породжує в ній внутрішнього ворога. Думка про те, що війни очищують націю, така ж сама потворна, як і та, що війни призводять до деградації. Насправді, як мені здається, війни лише засвідчують недосконалість або досконалість кожної людини, її готовність стати Жертвою, Катом, Співучасником чи Людиною. В такій гострій ситуації кожен здає іспит на зрілість. Зріла людина не піддається на маніпуляції свідомістю. Безперечно, такі люди теж були довкола Соколіва, як і всюди. Спогади, які я читала, піддані самоцензурі, часом відчувається намагання виправдати власну бездіяльність, або ж створити красиву моторошну легенду про знищення цілого міста за одну ніч. Тому я не буду на них зупинятись, вони теж національно-персоніфіковані, або просто емоційні. Свідки ніколи не були надійним джерелом історії. Але чим більше свідків, тим чіткіша картина тієї чи іншої події. Оскільки живих мешканців Соколіва, тих які вижили після 5 років руйнації, немає, доводиться спостерігати тіні на стінах платонівської печери.
На зміну червоній окупації приходить коричнева. Літо 1941 року. Гітлерівці не поводять себе як мародери, вони трохи відновлюють зруйноване господарство, бо Третій Рейх потрібно годувати, та й інстинкт господарного практичного німця — це дещо інше, ніж інстинкт гомо совєтікус, істоти, яка не володіє плодами своєї праці, а відтак їй байдуже, що з ними буде потім. Відбувається зачистка від єврейського населення. Євреїв відділяють від неєвреїв. Попри всі жахливі чутки, євреї не тікають. Скидається на те, що в більшості з жертв Голокосту так і не спрацював одвічний інстинкт самозахисту. Вони не шукають підтримки ззовні, а поміж себе, і всі опиняються в гетто. Адже вони звикли, що всі нещастя світу періодично ставлять їм на карб. Навіть глобальне потепління.
Моя мати розповідала, як в нашому селі дехто допомагав німцям знищувати тутешніх євреїв. І як вбили її приятельку, 12 -річну Регіну, яка сховалась під ліжком. Мамин дядько, війт, переховував євреїв у себе на хуторі. Одні й ті самі люди ходили до церкви, вірили в Христа, проказували одну й ту саму молитву, але одні витягували єврейську дитину з-під ліжка, а інші ризикували життям і допомагали втекти євреям. Закінчилась війна, і вони знову разом ходять до церкви. І все, що відбувалось досі, видається затьмаренням розуму. Це важко зрозуміти, коли дивишся на це збоку. Зробивши винними євреїв у злочинах більшовизму, німецькі окупанти розв’язали руки помсті. І наївно було б думати, що родичі закатованих жертв і мародери не піддалися цьому, кинувши тінь на український та польський народи
Настає кульмінація. На полі з’являються ще інші гравці, і конфлікт знову набуває етнічних ознак. Армія Крайова воює проти гітлерівців та УПА. УПА воює проти гітлерівців і Армії Крайової. Але вбивають українців і поляків. Евреїв не вбивають, вони — мертві. Як польське, так українське підпілля сіє терор. П’ять років війни — втома і ненависть. Вирізають цілі сім’ї з помсти. Напруження сягає апогею, і найменша іскра провокує все нові й нові жертви. Армія Крайова зробила тепер цілком польський Соколів своїм опорним пунктом, і врешті підставила його під приціл. Відступаючи, німці підпалили палац Дідушицьких, де був їхній штаб. Власне, невідомо, чи це зробили достеменно вони.
Соколівські батько з сином вирізали дві родини в Малих Дідушичах, а в Соколіві по звірячому спіймали й замордували командира УПА. Почалась, властиво, війна між польськими бойовиками й повстанцями. УПА вирішило вдарити по Соколіву. Місто було донищене. Воно горіло при кожній окупації, тож лишилось небагато руйнувати.
Червоноармійці, які прибули до Соколіва, на початку серпня, застали повну руїну і людей, які намагались позбутись трупів. НКВД залучив польських бойовиків до спецоперації, і знову полилася кров по довколишніх селах.
Уся ця соколівська різанина нагадує Тридцятилітню війну в Німеччині в 17 столітті. Тільки немає співців-плакальників, подібних до Андреаса Гріфіуса, який писав, що найгіршим наслідком війни є не пожежі, не смерті, не мародерство, а « скарби душі поганьблені навіки». Є обілювання одних і очорнювання інших вбивць, і намагання забути власне божевілля, створюючи легенди. Кожному здається, що він знає істину. Але чи знає він себе? Як ми будемо самі поводитись в такій ситуації? Міжетнічні конфлікти під час воєн, мародерство як злочин проти людяності — не надто зручна тема на тлі тріумфів та бойових маршів.
За Радянської влади мешканці довколишніх сіл розібрали те, що залишилось від Соколіва. Було проведене розслідування, досі не відоме громадськості. Фактично, край існуванню міста поклали партизани, а не регулярні армії й окупаційні режими. Як не крути, але в загибелі міста винні всі: червоні, коричневі, синьо-жовті, біло-червоні. Тому про це воліють мовчати. Місце, де стояв Соколів, зорали й засіяли. А на полі стоїть фігура Мадонни, єдине, що залишилось від міста. А чи було тут місто?
Тут було місто Соколів, що простояло 500 років і було знищене під час другої світової війни — можливо, ця віртуальна меморіальна дошка бодай якийсь час нагадуватиме про те, що без людей кожне місто усього лише купа каміння.

Leave a response »

Уріж та його духи


Уріж та його духи

Уріж та його духи. – Львів: Піраміда, 2012. – 120 с.

Я не думала, що можна написати таку книгу. Це свого роду духовна історія Урожа, пропущена через моє сприйняття й осмислена упродовж багатьох років. Люди люблять, коли я розповідаю їм всілякі історії про Уріж. Ось я їх зібрала докупи, бо колись мене не стане, і не буде кому все це розповісти.
В «Урізькій готиці» три покоління священиків вели книгу, в якій записували не лише місцеві незвичайні події, а й сни своїх парафіян. Читати більше »

Leave a response »

Мир для Шейлока


Жертвою ксенофобії як прояву нетерпимості може стати кожен: на політичному, соціальному економічному, расовому, етнічному грунті. Слід нарешті визнати, що ні демократичне, ні громадянське суспільство не здатні впоратись з цією проблемою, яка виникла разом з людством.Методи, до яких вдаються, щоб побороти ксенофобію, часто самі є виявом ксенофобії, хоча хто це в цьому зізнається. Читати більше »

1 Comment »

Село в облозі


Колективна пам’ять може суперечити офіційній історичній науці й не мати на неї впливу,але це не означає, що спогади, родинні перекази, версії тих чи інших подій малодостовірні та незначущі. Вони здатні затьмарити дзеркало об’єктивності, вдаваної чи справжньої, а отже, спробуймо відчути себе одним із носіїв цієї колективної пам’яті, навіть більше: Читати більше »

Leave a response »

Маленькі трагедії великої війни


Апокрифи Саліни

Трагедія, що трапилася наприкінці червня 1941 року на околиці Добромиля, залишатиметься легендою доти, доки не буде належно досліджена істориками. Кожного разу, коли я чую про цю операцію «зачистки» від знайомих та незнайомих добромильців, вона обростає новими подробицями. Іноді вони наче птахи в польоті зустрічаються й, зіткнувшись, падають на землю. Не знаєш, кому вірити. Читати більше »

Leave a response »

Благословенні дерева


Переймаючись руйнуванням чи, навпаки, відновленням церков та монастирів, ми здебільшого не думаємо про долю «живої» частини архітектурного ансамблю – дерева, кущі, квіти, які не лише прикращають, пов’язують будівлю з пейзажем, а є конче необхідними – без них храм не храм. Читати більше »

Leave a response »

Реквієм за галицькою сіллю


Якось король Лір спитав своїх дочок, як вони його люблять.Після улесливих запевнень Регани та Гонерільї наймолодша донька Корделія сказала, що любить батька, як сіль у страві. До речі, в давнину страви солили лише за столом, щоб контролювати витрачання цієї дорогої приправи. Читати більше »

Leave a response »

Дзеркало і мундир


Історія часто надає нам готові моделі ситуацій, які будуть повторюватися до безкінечності, якщо ми не виправимо своїх помилок. У різних часах, і у різних країнах.Наприклад, модель конфлікту, за якого різні армії по черзі приходять в село: грабують, гвалтують і вбивають, описану в «Кандіді» Вольтера. Читати більше »

Leave a response »

Галицька Марія Стюарт


У квітні 1915 року двадцятьма артилерійськими снарядами був дощенту зруйнований замок родини Мнішків у Ляшках Мурованих поблизу Добромиля.Так «помстились» російські вояки за одну з найблискучіших політичних авантюр 17 століття: появу Лжедмитрія І і Лжедмитрія ІІ в царстві Московському. Читати більше »

Leave a response »

Проект “Коліївщина” і баласт колоніальної свідомості


Скільки раніше ламалося списів довкола Коліївщини, і скільки ламається їх нині.Від заклику, що є нічим іншим, як відчаєм від безсилля, повстати проти існуючого стану речей – до безплідного націонал-патріотичного гламуру, від обережної правди до різкого осуду і навіть самоосуду. Тема, що й казати, актуальна, Читати більше »

2 Comments »

Українська книга: місія неможлива?


…В таємних підземеллях Києва (Львова, Одеси, Харкова) існують ще з часів КДБ машини, які посилають особливі сигнали, що пригнічують, викликають депресію, паніку, одне слово, впливають на населення, щоб тримати його в покорі. У цьому переконаний один поважний літній чернець, колишній фізик. Читати більше »

Leave a response »

Жорстокість існування


Хибні думки людей

Люди вважають, що добро і зло мають спїльний корінь, аби виправдати неминучість зла.

Люди вважають, що несвідома жорстокість не є , власне, жорстокістю..
Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот,виявляючи при цьому примітивність власного мислення.

Люди вважають, що етика має біологічне підгрунтя,через що їхня еволюц ія тупцює на місці. Читати більше »

Leave a response »

Зелені сни Касандри


На світі немає нічого важливішого, ніж збереження і захист довкілля, однак саме його без найменших докорів сумління приносять в жертву політиці та економіці, щодня і щогодини. Наскільки людство не готове до природних катаклізмів, показав нещодавно «кінець світу», на якому нагріли руки всілякі шахраї, пропонуючи бункери за плату, а наївні земляни раптом втратили рештки здорового глузду, збираючись перебути Апокаліпсис з кількома банками «бичків у томаті» й пакетиками Мівіни. Захисників довкілля у нас вважають у кращому випадку за блаженних, а в гіршому – їх закопують в болото чи заливають бетоном ті, з ким вони воюють. Це тому, що суспільство неготове діяти рішуче і одностайно. Читати більше »

Leave a response »

Дім мови, дім смутку


Ту чи іншу мову можна зробити мертвою двома способами: повільною інтоксикацією чужорідною ментальностю або фізичним знищенням активних носіїв мови. В історії людства мовні геноциди починались завжди ззовні, але згодом переходили в колективне мовне самогубство.Механізм поневолення народу через знищення його мови відомий з найдавніших часів.Нічого нового політики в сучасній Україні не вигадали.Усе це вже було. Читати більше »

1 Comment »

Гамлет і Перший відділ


В усьому світі тепер нечасто апелюють до шляхетності, гідності та справедливості, бо ці якості людського існування начебто більше не потрібні в ХХІ столітті. Втім, не слід вірити календарям: зміна дат без зміни свідомості нічого не варта. Людина залишається людиною, доки в неї існують духовні потреби, а консумоване й корумповане суспільство їх заперечує, висміює, або просто ігнорує. Колись ми в цьому переконаємось, а зараз я хотіла б розповісти про конформізм на пострадянських теренах, про те, що він не здатен відповідати на виклики часу, а отже робить людину беззахисною перед неминучим розвалом цієї системи. З точки зору свого покоління, чия юність припала на часи брежнєвського застою. Читати більше »

Leave a response »

Архітектурні форми історичної пам’яті


Брама для Месії

В Старому місті Єрусалима ( Єрусалем, Єршалаїм-як називають його мешканці) сім брам.Тільки одна з них – Золота, зачинена, власне, замурована. Брама для Месії. Євреї вважають, що правдивий Месія пройде й через таку.Надто багато лже-Месій заходило через Золоту Браму й щоразу вони викликали розчарування. Немає нічого сумнішого, ніж розчарування народу в своїх провідниках. Що ми особливо відчуваємо у себе в Україні, де кожного разу, пройшовши крізь браму парламенту, маленькі месії миттю перетворюються на захланних і корумпованих божків. Знову і знову. Читати більше »

Leave a response »

Місія Михайла Боїма


Львів’янин у третьому поколінні Михайло Петро Боїм, онук того самого Георгія Боїма, що збудував славетну каплицю біля катедри, не є цілком забутий в Україні. Про нього навіть зняли документальний фільм, є трохи публікацій у місцевій пресі, стаття у Вікіпедії. Цілком достатньо для гідів і краєзнавців. У підземеллях костелу єзуїтів є урна з прахом, на якій видовбані китайські ієрогліфи. О, та це може бути прах Боїма, привезений з Китаю! – сказали, і вже є готовий міф, який можна розповідати туристам. Хоча ніхто не пробував прочитати ці ієрогліфи, що при бажанні можна зробити, аби встановити істину раз і назавжди. Читати більше »

1 Comment »

Рукави, вологі від роси


Мій Близький і Далекий Схід

З книги “Мій Близький і Далекий Схід” повість та есеї. – Львів: Піраміда ( Приватна колекція), 2009. – 136 с.

Із віком я навчилася й собі бути обережною серед обережних людей, котрі знають,що їхні потаємні думки,висловлені вголос,можуть стати відомими широкому загалу, а їхні симпатії чи антипатії використають проти них.Наші почуття потрібно приховувати,а ще краще тримати під замком. Так само буває з довірою: незнайомець може завдати болю, якщо наблизиш його до себе. Людська спільнота звикла дотримуватись різних норм поведінки щодо певних груп людей,і нізто відтоді не є достатньо вільним чи хоча б незалежним. Я намагаюсь менше бувати серед людей,котрі здатні заподіяти мені шкоду, але що з того?

Читати більше »

Leave a response »
« сторінка 1 »

1 коментар »

  1. янишівська коментує:

    неперевершено!!!!!!!!!!!!!!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *